Сторінка для батьків: Чи варто говорити дітям, що вони – (не)гарні

Фраза про красу стосувалася моєї подруги. Колись давним-давно, як ще була дівчинкою-підлітком, ці слова з уст моєї тітки вразили мене до глибини душі, причому неприємно. У час, коли будь-яке зауваження щодо зовнішності сприймається, як бальзам або сіль на рану, ось це викликало в мене непереборне бажання цікавитися: «А я також гарна? Від мене можна відірвати очі?». (Певна річ, уголос нічого такого не питала). Згадала ту свою ситуацію тепер, спостерігаючи, як дівчатка з моєї родини крутяться перед дзеркалом чи скептично поглядають у смартфон, що дає змогу в режимі фотографії оцінити свій вигляд. Підігріла бажання зачепити цю тему ще й недавно почута розповідь-спогад дорослої жінки: її мама, коли та була юною, вголос шкодувала, що донька росте ширококостою, а не такою стрункою, як вона сама. При цьому людина, яка є однією з найважливіших, найавторитетніших, цілком серйозно вважала, що мусить повідомити гірку правду, бо хто ж це зробить, як не вона. Тож її доньці, тій моїй знайомій, довелося роками боротися з комплексами, поки вона полюбила себе такою, як є.

Батькам властиво оцінювати й порівнювати.

Батькам властиво оцінювати й порівнювати. Ми робимо це часто, не усвідомлюючи, що завдаємо болю, а найгірше — ​шкоди і малим, і дорослим дітям. Упевнена, що багато з нас має свій досвід на підтвердження сказаного. Чимало про це можна прочитати в художній літературі. Письменники й психологи порушують тему безоцінного сприйняття дітей задля того, щоб допомогти батькам ростити їх у радості, впевненими в своїх силах. «Хто то такий накачаний тут на фото серед твоїх однокласників?», «Ой, як шкода, що ти не подібна на свого тата», — ​таких начебто невинних запитань і зауважень, що ранять, у спілкуванні безліч.

Біда в тому, що гіркі оцінки на адресу синів і доньок звучать з наших уст часто неусвідомлено. У моменти, коли тата чи маму розбирає бажання ось так висловитися, їхнє дитя внутрішньо стискається. Що робити? Якщо ви переймаєтеся цим, то будьте обережними у своїх оцінках. Мій досвід навчив мене намагатися мислити так, щоб взагалі не висловлювати свого ставлення до чогось, якщо не просять. Що там не кажіть, а наше сприйняття світу — ​дуже суб’єктивна річ, і діти багато що здобудуть, якщо навчаться в нас розуміти, що люди є різними, мають на це право, і це один із законів життя. Інше ж правило — ​найважливіше для нас, їхніх батьків, що наші сини й доньки — ​унікальні, найвродливіші і зі своїми особливими талантами, які є, навіть якщо ще не проявилися.

Читайте також: Що ти думаєш про маму

Якщо маєте, шановні читачі, свої відкриття про такий складний сімейний світ, який психологи досліджують століттями й досі щось винаходять, — ​діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43025, м. Луцьк, просп.Волі, 13, «Цікава газета на вихідні».