У Шлапані на Волині закрили школу: «Мені не те болить, що роботи не матиму, – це ж село пропаде взагалі...»
Як поліське село ставиться до так званої оптимізації
Першого вересня у Шлапані на Любешівщині (нині це Камінь-Каширський район) приміщення навчального закладу, тепер уже колишнього, не оживе осінніми букетами, дитячими голосами...
Мешканка Шлапаня вчителька Наталія Комзюк, до якої я прийшла за підказкою її односельчан («дехто з учителів на роботу доїжджав, а вона – місцева»), охоче погодилася на спілкування. І ось ми йдемо шкільним подвір’ям, стежкою, яку Наталія Андріївна топтала 31 рік. Після закінчення Луцького педагогічного інституту приїхала на роботу в рідне село. В школі, в якій колись вчилася, викладала російську мову й літературу, потім — зарубіжну. Серпневої пори, зауважує, уже довкруж трава була б викошена, пахло б фарбою після поточного ремонту. На жаль, цьогоріч 1 вересня у Шлапані не буде свята — приміщення навчального закладу, тепер уже колишнього, не оживе осінніми букетами, дитячими голосами, бо його закрито.
— Дуже шкода, що так сталося, — говорить жінка. — І мені болить не те, що роботи не матиму, — це ж село пропаде взагалі, раз уже й навчального закладу тут не буде. Третій рік ми без ФАПу. Кажуть, пошти скоро не стане. То чого дивуватися, що молодь тут не залишається? А нема молодих сімей — нема й дітей. Ось таке замкнуте коло. Знаєте, я плакала, як дізналася, що на сесії Любешівської селищної ради депутати проголосували за «призупинення» роботи нашої школи. Ясно, що її вже ніколи не відкриють…
Третій рік ми без ФАПу. Кажуть, пошти скоро не стане. То чого дивуватися, що молодь тут не залишається? А нема молодих сімей — нема й дітей.
Одне слово, за закриттям школи — значно більша проблема таких малих сіл, як Шлапань (за інформацією старости Гірківського старостинського округу, до якого воно відноситься, Галини Зелик, тут живе 105 чоловік).
— Село ніби й непогане, — розмірковує Наталія Комзюк. — Неподалік траса й ліс є з грибами, ягодами, і доїхати до Любешова, Каменя нема проблем, а людей все меншає (до речі, уже дорослі донька й син моєї співбесідниці живуть у Луцьку. — Авт.) Колись у класах було по 7—9 учнів. А звелося до того, що минулого навчального року у нас нараховувалося всього 19 школярів. І то завдяки тому, що наші вчителі, які живуть, наприклад, у Дольську, возили сюди своїх дітей. А ще сусіднє село Гречище виручало…
Не сьогодні з’явилася ця проблема — із 1990–х років бере вона початок. Коли в селі занепав колгосп, не стало ніякої роботи, то потягнулися молоді люди в Білорусь чи до Луцька. Там і осіли, сім’ї створили. І про закриття школи мова не раз уже була. Зокрема й років п’ять тому. Але тоді ще прислухалися до аргументів місцевої влади (Шлапань відносився до Дольської сільської ради, яку очолював Ігор Кузьмич), до думки самих людей, і життя її було ще продовжене. А ось тепер, як мовиться, уже поставлено крапку. Вчителям обіцяють працевлаштування у Люб’язі, куди й шлапанських учнів довозитимуть. Наталії Комзюк пропонують п’ять годин на тиждень. На це, певно, як каже жінка, не пристане. Хоч і до пенсії ще чимало літ, бо ж їй тільки 52, а пільгова (чорнобильської зони) їй не належить. На жаль, так склались обставини…
Того дня не раз почула якраз про те, що за закриттям школи — більша проблема.
Читайте також: Навчаються у дві зміни: Гаразджа потребує нової школи
— Село пропадає, — говорила і Ольга Федорук, у якої троє дітей. – Найстарша донька вже дев’ятий клас закінчила, то все одно у Люб’язь пішла б. А от менші два сини тут би вчилися. Це набагато зручніше, ніж випроводжати їх щодня із дому. Тільки ж ніхто думкою людей не цікавився.
Особливо переживає жінка за восьмикласника Богдана, який за станом здоров’я потребує індивідуальної форми навчання і котра йому в своїй школі була забезпечена. У Люб’язі юнак матиме інклюзивну форму навчання, йому нададуть вчителя–асистента. Але чи зможе він висидіти всі уроки?..
А ось знайомство із Вірою Корець, яка розміняла дев’ятий десяток літ і багато бачила на своєму віку, — це вже як спогад про минуле села Шлапань, про те, яким воно було і стало. Виявляється, колись школа розташовувалася у «колгоспній хаті», яка й досі стоїть при дорозі. А учнів тоді було стільки, що вчилися у дві зміни. Ще й у 1900–х роках, уже в новому приміщенні, коли Віра Іванівна працювала там прибиральницею, учнів нараховувалося 40 — 45. Та людей у селі все меншало — виїжджали, бо тут роботи не було. Колись, як каже жінка, не стало і її рідного хутірця Обище, на якому пройшло дитинство, — «всіх після війни зганяли «докупи». Тепер, як так далі піде, що все закривають, то й у минулому чимале село стане хутором.
