«Повертатись до мирного життя нелегко, але рятує любов і підтримка рідних», — каже чоловік.
«Снайперську кулю я зберігаю вдома»
42-річний Олександр Панасюк із Лобачівки, що на Горохівщині, служив на фронті в оперативнобойовій прикордонній комендатурі «Луцьк 2»: волинський підрозділ охороняв східні рубежі України. Олександр і досі пам’ятає, якою ціною далося їм звільнення Мар’їнки на Донеччині і як над головами пролітали міни
«Бій розпочався пів на четверту ранку і тривав цілу добу»
— У 2014 році, коли почалась війна, у мене хворів тато, був лежачий, матері не стало ще раніше, то я не міг піти на фронт, — згадує Олександр. — На дев’ятинах ще був у батька, а на сорок днів до мене подзвонили із військкомату. І 2 серпня 2014го я вже служив у Луцькому прикордонному загоні. Нашим основним завданням було перевіряти документи на транспортні засоби та інше.
Наприкінці лютого волинський підрозділ відправили на східні рубежі.
— Згідно з Мінськими угодами, українські військовики змушені були відвести важке
озброєння за 30-кілометрову зону від лінії розмежування, — розповідає Олександр. — Залишилася тільки легка стрілецька зброя, кілька БТРів. І от 7 травня над нами пролітає керована ракета з комплексу «Фагот». Хлопці з 28-ої механізованої бригади спокійно собі сиділи на БМП. Ця ракета потрапляє прямісінько у їхню машину… Перед тим ми чули, як ведуться бої у Пісках та на підходах до Донецького аеропорту. Там постійно світилася заграва. То був наш перший справжній бій з окупантами.
Ми дуже ввічливі були: хто знав Гімн України, того пропускали.
— Ми ж зазвичай контролювали в’їзд і виїзд на місці розмежування та прикривали населені пункти, — продовжує боєць. — Щодня з 8-ої ранку до 20-ої вечора через пункт пропуску проходило по 3–4 тисячі автомобілів та автобусів. Наш КПВВ «Мар’їнка» знаходився на самій передовій — далі територія сепаратистів — селище Олександрівка і Донецьк. І розвідка, і небайдужі люди, які проїжджали через пропускні пункти, попереджали, що до наших позицій зі сторони Донецька стягують важке озброєння і значні сили противника. З травня 2015-го нас регулярно обстрілювали, намагалися прорватися диверсійні групи.
Як розповідає Олександр, ще перед 3 червня, коли йшли бої за Мар’їнку, бійці чули гудіння техніки і розуміли, що насувається вона на них.
— Пів на четверту ранку почався масований обстріл з танків, «Градів», мінометів. На Донеччині якраз світало. Соняшникове поле, яке лежало перед нами, прострілювали щільним вогнем. Бій тривав увесь день 3 червня аж до наступного ранку.
«Щоб навчити дітей вітатися «Слава Україні!», давали шоколад»
Через їхній шостий блокпост проходила запорізька траса: люди постійно їздили купувати продукти — на нашій території ціни були значно нижчі. Пенсіонерів везли бусами отримувати пенсію.
— Ми дуже ввічливі були: хто знав Гімн України, того пропускали, — усміхається Олександр Панасюк. — Більшість показувала закордонний паспорт. Тоді масово донеччани рвали наші українські документи. Ми казали їм: якщо чесно зізнаються, що знищили, то пропустимо. Треба ж якось було вчити любити Україну. Коли заступали на зміну, знімали каски і клали їх на мішки, бо міг снайпер влучити. Я привіз із фронту снайперську кулю, зберігаю її і досі. Вона зрикошетила в дерево і впала біля мене. А ще ми там навчали маленьких дітей вітатися «Слава Україні!». Знаєте як? Давали шоколад і кілька гривень. І це діяло (усміхається).
«У бліндажах немає комфорту, але там — моральна чистота»
Повернувшись до мирного життя, Олександр створив сім’ю, разом із дружиною виховують сина. Останні місяці офіційно працював у Польщі на будівельній фірмі.
— Повертаючись додому, на українському кордоні зустрів своїх хлопців, з якими служив, — говорить Олександр. — Не бачив їх шість років. У бліндажах немає такого комфорту, як у мирному житті, але там — моральна чистота. Там люди змінюються і переосмислюють своє життя. Тому кожна зустріч із побратимами — це справді щастя.
Читайте також: На Говерлі від учорашнього вечора шукають шестирічного хлопчика, який відстав від групи туристів (Фото).
