Петро Панчук і з такою малою кількістю акторів поставив бомбезну виставу. Браво!
Якщо у віддаленному селі на Горохівщині місцеві актори грають світову класику, значить культура ще жива! (Відео)
Минулої неділі у цьому селі на Горохівщині народний артист України, лауреат Шевченківської премії Петро Панчук здійснив постановку вже шостої вистави. Цього разу порадував лобачівців і гостей жартом на одну дію «Ведмідь» Антона Чехова. Побачити її завітали гості з Луцька й Горохова, з Ощева, Вільхівки й Борочича, довколишніх сіл, а Володимир Допіра, який уже багато років живе і вчителює в Дубаї, а сюди приїхав вклонитися могилам батьків, повезе в далеку країну воістину незабутній спогад про цей чудовий день
Були амбітні плани «завоювати» Польщу й Америку
На авансцену корифей Петро Панчук вийшов, як завжди, на щиру розмову з тими, кого протягом трохи більше години мав спонукати повірити: все, що відбуватиметься далі, потрібне кожному, як хліб насущний. Пригадував, наче на сповіді, скільки заради цього «набив гуль», як виношував у серці задум створити на батьківщині сільський театр, який діє вже дев’ять років. Радів, наче дитина, коли односельці розходилися по домівках під нічними зорями, втомленими важким хліборобським днем і репетиціями, і десь прихованим талантом, про життя якого в собі вони й не підозрювали. Потому були гастролі з повним аншлагом у Горохові, Луцьку, Рівному, Тернополі й на сценах столиці. Тоді в кожному із п’яти спектаклів, бувало, грало до двадцяти самодіяльців, а їх зірковий режисер уже плекав амбітні плани про виступи в сусідній Польщі й заокеанській Америці…
Де беру сили? Зазвичай — у церкві, в розмовах із Богом, у молитві. У пошуках відповідей на запитання, що роблю, щоб душа «ворушилася»?
Але зібрати селян-акторів на репетицї стає дедалі важче. Бракує й фінансової підтримки, тому цьогоріч він вибрав для постановки п’єсу, в якій є ролі лише для трьох виконавців.
– Сьогодні гратимуть три з половиною актори: я, моя жінка, той, хто тут робить, а в одній із прикінцевих сцен — мій синочок Серафим, — жартома відрекомендував невелику трупу, яка протягом місяця репетирувала «Ведмедя». У комедійній виставі сам перевтілиться на поручика артилерії у відставці Григорія Степановича Смирнова. Роль поміщиці Олени Попової грала життєрадісна Людмила Панчук, а слугою Лукою всі були раді бачити гумориста, керівника театрального колективу НД «Просвіта» Андрія Корнейка.
«Ви склали славень своєму коханню»
… Зал раз у раз вибухав оваціями, не зводячи очей із неповторного в кожному жесті Петра Панчука, зачаровувався мистецтвом його дружини й професійної акторки Людмили Панчук і дарував зливу оплесків вродженому бути артистом-гумористом Андрієві Корнейку. А мить-кульмінація, в яку затятий холостяк Григорій Смирнов та невтішна вдова Олена Попова закохувалися і потайки зізнавалися собі в цьому, робила подружжя Панчуків безмежно щасливим.
Вони не грають ролі, вони люблять по-справжньому. І донечка, яка через дев’ять місяців, за сюжетом Антона Чехова, народилася в його героїв, не вигадана, а справжнісінька, котру Людмила, було, не випускала з рук вечорами на репетиціях.
– Ми не поклали чотиримісячну Лізоньку в колиску в фіналі тільки тому, що переймалися, аби не злякати її яскравим світлом чи бурхливими емоціями, — ніжно усміхалася після спектаклю за кулісами матуся.
– Це був вечір, в який не герої Чехова, а ви склали славень своєму коханню, – був влучним у вдячному виступі, даруючи квіти й поезію, головний редактор «Газети Волинь» Олександр Згоранець.
– Сподіваюся, що наступної прем’єри нас, сільських акторів, знову побільшає, – вірить Андрій Корнейко в гарне майбутнє Лобачівського театру, названого свого часу його акторами народним театром імені Петра Панчука.
Читайте також: Волинські театрали беруть участь у міжнародному конкурсі (Відео).
«… Щоб вони не змінили мене»
Не хотілося, щоб закінчувалися ці направду святкові хвилини. Їх творцями Петро і Людмила Панчуки, Андрій Корнейко попросили назвати Наталію Венгерську – місцеву художницю, яка успішно справилася з місією оздобити сцену декораціями; Інну, Олександра і їхнього сина Богдана Шепшелеїв – авторів музичного оформлення вистави; Галину і Лесю Кришталюків — кравчинь, без яких не було б оригінальних сценічних костюмів; Ірину і Ярослава Музик, допомога яких була відчутною, коли було потрібно підсобити столярством чи порадою господині; і, звісно, – маму-тещу Любов Корнейко, якій Панчуки допізна доручали найважливішу роботу нянечки для Лізоньки.
– Де берете силу ще й для сільського театру? – запитуємо в Петра Фадейовича.
– Зазвичай — у церкві, в розмовах із Богом, у молитві. У пошуках відповідей на запитання, що роблю, щоб душа «ворушилася»? Щоб здобути силу духовну, потрібно певною мірою звільнити себе від чогось матеріального, – відповідає знаменитість.
І так само щиро переповідає притчу про поета, який тричі приходив на площу міста читати свої вірші. Радів, що дебют був успішним, не засмутився, коли другий виступ чуло вдвічі менше людей, був не менш емоційним, як слухачами під час третього було лише двоє хлопчаків.
– Навіщо читаєте, коли вас ніхто не слухає? – запитали дивака діти.
– Я хотів змінити місто, його жителів… А не перестаю читати, щоб вони не змінили мене, – так лаконічно словами того поета Петро Фадейович сказав про свою духовність. Зіркову й земну, без світла якої ми, борони Боже, можемо стати незрячими!
Читайте також у нас: «Як народний артист з Волині ходить... у народ (Фото, відео)».
