Син підійшов до труни і сказав: «Нате, мамо, гроші…»
Промовляв Петро і кидав Галині купюри. Вони феєрверком різнокольорових папірців розсипались по кімнаті. Лягали на василики, чорнобривці, барвінок, підлогу, навіть хрест у Галининих руках потонув у тих грошах, а Петро не вгавав: — Беріть, мамо, беріть. Усе із собою забирайте і ось це, — висипав золоті прикраси їй до ніг. — І це, мамо, — кинув кілька кредитних карток, — це теж вам! Сама через них не жила і мені не дала. Забирай, забирай усе із собою!
Люди вражено мовчали. Дехто вперше в житті стільки добра бачив. А дехто не цурався і тихцем підіймав із-під ніг долари і євро: нащо добру пропадати.
До кімнати заскочила сестра покійної. Зойкнула і почала все оте від Галини забирати, а потім і вона рукою махнула. Поглянувши на племінника, мовила стиха:
– Хай має! Не буде нікому від того добра. Най забере все із собою – погані то гроші.
Галина Петрівна була чи не першою у районі особою. Ще б пак – прокурор. Її недолюблювали і побоювались, але в очі всі були добрі і милі. Ходили чутки, що волю багатьом дарувала за «зелені», але то лиш чутки, за руку її ніхто не зловив.
Жінкою вона була владною і безапеляційною. Муштрувала не тільки підлеглих, а й чоловіка і сина вдома. Весь світ у неї був на грошах зав’язаний. Усі розмови про них. Кожен рух заради них. Не соромлячись, відправила рідну матір у будинок престарілих, а квартиру продала. Та якось так зуміла продати, що власників виявилось аж троє і ніхто нічого не міг довести, куди б не звертався.
Чоловік і шматка хліба не мав права у хаті до рота взяти, якщо не клав щодня у касу певну суму. Але найбільше син отримував. Ще з років десяти віддала вона його у спеціалізовану школу. Наука малому не давалась взагалі, але мама платила за навчання великі гроші і вимагала від дитини результатів.
Галина Петрівна розписала день сина по хвилинах, і той відвідував гуртки, додаткові заняття аж до восьмої вечора, а далі – уроки. Петро так щиро все те ненавидів – у його голові надмір інформації перетворився на в’язку кашу, але не слухати мами не міг. Був замкнутим і часто плакав уночі, навіть підлітком.
Галина Петрівна була чи не першою у районі особою. Ще б пак — прокурор.
Свобода прийшла до Петра в інституті. Мама віддала його до столичного, найкращого. За кордон відпускати не хотіла, адже там не проконтролює, а тут він поруч і вона завше могла відвідати сина. Саме тут Петро закохався. Вперше щиро і усім єством.
Маринка на державному навчалась – сирота. Талановита дівчинка з малесенького села. Вона й потрапила сюди випадково – вчителька надіслала її роботу на конкурс. Перемогла і нею зацікавились.
Тиха Мариночка була чомусь завше сумна. Саме ось цей смуток і ота коса до пояса й причарували Петра. Полонили назавжди.
Ой, що ж робила Галина Петрівна, коли «добрі люди» розповіли, що її син з такою дівчиною зустрічається. Петру нічого не сказала, а з Маринкою поговорила суворо. Дівчина наступного ж дня без пояснень забрала документи з інституту.
Петро замкнувся і жив, мов лялька-маріонетка: встав, пішов, прийшов, ліг. А потім і вставати йому не захотілось. Лежав на ліжку, втупившись у стіну. До нього щось говорили, якось намагались повернути до життя, але марно.
Галина Петрівна відправила сина під нагляд спеціалістів подалі від людських очей і пліток. Головне – це гроші. Гроші і ще раз гроші. Їх завше було мало і в когось було більше. Вони у неї припадали пилом у сейфі, виблискували коштовним камінням, були вкладені у дорогий живопис, але їх було мало. Мало!
… Петро знайде свою Мариночку через колишніх маминих знайомих уже після того, як Галини Петрівни не стане. Дівчина вчителювала в одному загубленому в горах селі. Все та ж руса коса і добра усмішка. Але очі вже не сумні. Вони сповнені ніжності і любові.
Маринка – матір двох хлопчиків-близнят. Їм зараз по три, і батько – не Петро. Вона така щаслива, що це відчувається, коли лиш дивишся на неї.
А Петро і досі сам. Хоча ні. У нього є Маринка. Він приїздить у те село і зупиняється навпроти школи, аби побачити, як вона йде на роботу. Сидить на посту, аж доки вона зморена не повертатиметься додому. Її завше зустрічають чоловік і сини. Колись Петро, напевне, зважиться і підійде, а можливо, і ні…
Анна КОРОЛЬОВА.
Читайте такожу нас: «30 тисяч доларів від донецьких бойовиків, «гаплик» від лучанина Шевчука, «хана» від путінської пропагандистки Скабєєвої і фонтан від Годика у Горохові».