Торік у родині Луциків було торжество — заміж віддавали доньку Ірину.
У день їхнього весілля дощ був просто проливний, або Секрет щасливого шлюбу від волинського подружжя
Кажуть, що це гарна прикмета — ознака багатого життя майбутнього подружжя. Сьогодні Петро та Діна Луцики із села Підцир’я Камінь–Каширського району на Волині можуть це підтвердити — Бог подарував їм дев’ятеро діток, які ростуть у батьківській любові й достатку
«На морі, яке дихало романтикою, прозвучали слова: «Я тебе люблю»
Скоро 23 роки, як подружжя у шлюбі. Петро — із Підцир’я, що прилягає до території Каменя–Каширського. Діна жила на іншому кутку райцентру. А знали вони одне одного з підліткового віку.
— Батьки наші — люди віруючі, християни. Ми разом із ними відвідували одну церкву, — каже Петро. — Тож із Діною знайомі ще з недільної школи. Уже тоді одне до одного придивлялися.
Від їхньої першої симпатії до одруження минуло сім років. Мова зайшла про той найпам’ятніший день, коли внутрішній голос підказав: ось вона, моя дружина (мій чоловік), і подружжя пригадало літо 1997–го.
— У нас, — розповідає Діна, — була компанія, дуже легка на підйом. Хтось, наприклад, їхав у справах до Криму і пропонував поєднати корисне з приємним: чому б гуртом не податися на море, не позагоряти? Екстрено — буквально за дві години — організовували цю мандрівку. І того літа так було. Три машини, три екіпажі вирушили в дорогу. До речі, на море ми з Петром їхали в різних автомобілях, бо то був якраз період, коли в наших стосунках настала пауза — так у багатьох трапляється. Я вчилася у Рівненському юридичному технікумі, і ми десь рік із Петром не мали побачень. Це був час, аби кожен зрозумів, наскільки справжні наші почуття: чи є ті два полюси, які притягуються, чи їх нема? І ось море вирішило все.
Петро сидів поруч і тримав мене обома руками, щоб я, бодай, не втекла. Мій брат, який був за кермом, телефонуючи нашим батькам, сказав: «Мам, у нас буде весілля!»
Одного вечора при повному місяці й освідчився мені Петро. Оскільки ми зустрічалися уже сім років, то розуміли, що логічним завершенням має бути одруження. Але я трохи розгубилася і сказала, розсміявшись: «Що ти придумав?..» Проте вже назад ми їхали в одній машині. Петро сидів поруч і тримав мене обома руками, щоб я, бодай, не втекла. Мій брат, який був за кермом, телефонуючи нашим батькам, сказав: «Мам, у нас буде весілля!»
Правда, ще цілий рік минув до цієї події. По-перше, треба було підготуватися, а ще ж Діна вчилася, то це теж змушувало зробити таку відстрочку. 11 липня 1998-го подружжя запам’ятало на все життя. Діна пригадує:
— Була субота, дуже дощовий день — просто лило з неба. Є різні версії з приводу цього: говорять і про плаксиву наречену. Але нам було прийнятніше інше: дощ — це на багатство…
І сьогодні Луцики можуть підтвердити, що таки друга версія правильніша. Бог подарував їм дев’ятеро діток, які ростуть у батьківській любові і в достатку.
«У 18 років я купив автомобіль, як кажуть, за кровно зароблені гроші»
Ми розмовляли в затишній оселі Луциків. А перші вісім літ подружжя жило з батьками Петра, які радили трохи добудуватися і не зриватися з цього місця, бо «все одно тобі залишиться» (на той час із п’яти дітей лише Петро був удома).
— Але, — розповідає чоловік, — я раз у раз просив батька, щоб він нас відпустив. І спочатку ми купили земельну ділянку, потім потихеньку зібрали матеріали і почали будуватися. У мене натура будівельника. Коли я щось роблю своїми руками, то маю від цього задоволення.
У нову хату Луцики перебралися, коли їхньому четвертому синочкові Кості було лише два тижні. Тож і новосілля справляли, і народини заодно. До речі, свою першу машину Петро купив ще у вісімнадцять років: автомобіль «Форд» пригнав із Польщі, де заробляв столярною справою, яку освоїв у Камінь-Каширському профтехучилищі. Зараз у Петра Луцика є свій бізнес.
«Чоловік у мене дуже надійний — такий, як я хотіла»
Те, що Петро уже з юності був дуже самостійним, незалежним від батьків, умів заробити копійку, Діну, як вона каже, відразу зачепило. І з цього приводу жінка говорить:
— Саме таким уявляла собі свого чоловіка — і якраз такого маю. Петро — дуже надійний. Коли у нас уже було семеро дітей і я дізналася, що чекаю двійню, то у мене, по правді, був шок, навіть відчай — чи ж справлюся? І тоді почула від чоловіка: «Не переживай. Я буду допомагати». Так і було.
На продовження цього Петро сказав:
— Знаєте, коли ми годували своїх старших дітей, то виживали (треба було будуватися, той же транспорт купувати). А сьогодні ми вже живемо і насолоджуємося життям.
У розмові з’ясувалося, що дві сестри і брат Петра мешкають у США. І його з Діною вони не раз кликали до себе. Але вже переконалися, що з цього нічого не вийде. Як каже Петро, скласти все в сумку і податися з дітьми за океан не випадає. І тут же пояснює, чому не зривається з рідного місця і не вирушає на чужину:
— Я вважаю, що ми маємо достаток. А в Америці, як і тут, треба працювати, бо хоч банани й на деревах ростуть, але їх потрібно зірвати…
Тож зупинилися на тому, що за океаном цікаво буде погостювати. А жити краще там, де народилися, де знайшли свою любов, яка дала такі щедрі плоди, — п’ятеро дочок і четверо синочків.
