«Іноді краще сказати, ніж змовчати».
Несказане «Люблю»
Поки в моїй каві розчиняється цукор, я відчиняю свою потаємну шухлядку — сховок не сказаних слів
Там приховані різні слова — ніжні, пестливі, сердиті, колючі, полум’яні, холодні, гострі. Кольорові, як монпансьє. Або й безколірні.
Різні.
Прості. Складні. Багатозначні.
Слова про кохання, про ненависть, про біль, про розпач, відчай, насолоду. Слова усміхнені і заплакані. Дзвінкі й прозорі, як кришталь, чи шиплячі, як гримучі змії. Гіркі і солодкі. Животворчі і вбивчі.
Слова пристрасті, слова прохань, прощань і прощень, щирих побажань і навіть проклять.
Слова, які мовчать дуже голосно і неймовірно тихо.
І чи втішить тебе те, що не сказаного слова ти — господар, а сказаного — раб?
Мовчать.
Кожне з них не було промовлене вчасно — саме тоді, коли воно було правдою. В момент, коли я проживала саме цю емоцію, саме цей стан, на позначення яких люди і вигадали це слово.
Хто знає, чому я вирішила змовчати тоді, що спинило мене від того, щоб випустити ті слова у світ, як випускають із клітки на свободу птахів? Чому я лишила ці слова у сховку, а не віддала тому, кому вони призначалися?
Вони могли подарувати крила і піднести когось до небес або занурити в темряву, ставши тягарем на довгі роки. Чому я вирішила, що не варто? І якщо із зануренням у темряву ще більш-менш зрозуміло, то з небесами — якось не дуже.
Не сказані «кохаю», «ти важливий для мене», «я — з тобою»…
При цьому не менш важливі на момент відчуття, але теж не сказані — «ти робиш мені боляче», «не заступай за мої межі», «поговори зі мною, не мовчи».
І от всі вони живуть зі мною. Пропалюють мені душу, коли ще занадто гарячі. Намагаються вирватися в ефір якщо не сказаними, то написаними. Іноді так і стається. До речі чи не до речі. Згодом оці з якихось причин не сказані поволі втихомирюються.
Я іноді відчиняю сховок, оживляю їх спогадами, дослухаюся до їхнього шепоту і крику. А вони в мені шепочуть. І кричать.
Чи промовила б я їх зараз, якщо би повернулася у минуле?
Можливо.
Особливо — не сказане «люблю», яке нібито завжди є час сказати — і от — невблаганний час збігає і сказати нема кому. Можна просто промовляти у Всесвіт, думаючи, що всі, кого ти любила за їхнього життя, чують, та і знають, що ти їх любиш.
Але не сказане у певний момент — залишається не сказаним.
Щось із того не сказаного уже втратило значення.
Проте — не все.
І чи втішить тебе те, що не сказаного слова ти — господар, а сказаного — раб?
Не завжди.
Іноді краще сказати, ніж змовчати.
Наталка МУРАХЕВИЧ,
із серії «Поки розчиняється цукор»
