Донечки Надії 12-літня Юля і 7-річна Віолетта схожі на тата зовні і характером.
«Твій тато — це зірочка на небі», — кажу доньці, яка з’явилася на світ у день похорону її батька-героя…»
Чарівна і скромна 34-літня жителька Володимира-Волинського Надія Упорова стала відомою всій області 7 років тому через свою трагічну долю. Вона була вагітна другою дитиною, коли її чоловік Ігор, не ухилившись від мобілізації, взяв повістку і поїхав на Схід, де був убитий. Страшну новину про смерть коханого в АТО жінка дізналася за день до пологів. «Поховаю Ігоря, тоді піду в роддом», — наказала вона сама собі. І поки мамі «швидка» колола заспокійливе, старшу донечку Юлю гляділа хрещена мама, Надя проводжала в останню путь чоловіка. Донечка Віолетта, яка в ту ніч з’явилася на світ, через кілька років сказала їй: «Мамо, я тоді тримала твоє серце в своїх руках…»
День, що ніколи не зітреться з пам’яті Наді Упорової, — це 28 червня 2014 року. Звістка про смерть Ігоря застала її в той момент, коли вона закінчила прибирати в хаті і, маючи вільну хвилину, тішилася гарною погодою на вулиці. Старша донечка Юля в той час гралася в іншій кімнаті, мама на кухні чистила картоплю. З вікна Надя побачила, як на подвір’я зайшли люди у військовому і заплакані кума з подружкою. Погане передчуття кольнуло серце, але вона його відігнала. А далі все було, як у страшному сні: новина про смерть, Ігор у труні, плач родичів, жмені землі на кришці труни і муки пологів у лікарняній палаті.
…За місяць після цих подій ми розмовляли з молодою вдовою. Тоді новонароджена Віолетта мирно спала у ліжечку, бабуся тихо плакала, а Надя розповідала свою історію. Наша бесіда була щирою і водночас тяжкою, наче могильний камінь. Чорне горе жінки та її доброї матері проймало до глибини душі, а питання «Як їм далі жити?» не виходило з голови.
І от через сім років я знову біля дому Упорових. Одразу помічаю, що хвилювалася даремно, бо обійстя дуже змінилося у кращий бік. Новий паркан, бруківка, покрівля на хаті, гойдалка на подвір’ї і чистий город вказували на те, що великої біди тут немає.
Це враження зміцнилося всередині приміщення, де в двох затишних кімнатах сиділи за телефонами три дівчинки і хлопчик (доньки Ігоря та їхні двоюрідні брат із сестрою). На кухні поралася бабуся. Надя з мамою з порогу почали розповідати про доброчинця з Ковеля Сергія Йосиповича, прізвища якого вони, на жаль, не знають. Цей чоловік одного дня відчинив двері їхньої хати і просто так запропонував вирішити найголовніші побутові проблеми — провести воду і каналізацію.
Вчинок ковельчанина, який побажав залишитися невідомим, став першим у серії подій, які Надя називає «ланцюгом добра». Після цього вдова героя звернулася із заявою до міської влади Володимира-Волинського, і коштом міста бригада перекрила дах, укріпила стіни, зробила ремонт у кімнатах. За гроші, виплачені державою у зв’язку зі смертю учасника АТО, родина купила двокімнатну квартиру, яку залишила дітям. Волонтери і благодійники з різних організацій поставили паркан та поклали на подвір’ї бруківку. Ці небайдужі люди і зараз підтримують родину Упорових. Завдяки їм старша донька Юля побувала на відпочинку в Данії, Надя їздила на Святу Землю в Єрусалим. З нагоди найбільших християнських свят дівчатка отримують подарунки від організатора благодійного проєкту «Діти Небесного легіону» Руслана Теліпського. Багато років триває дружба з родиною з Херсона, яка дізналася про Надю з дітьми і сама зв’язалася з ними. Завдяки їм Упорови щороку відпочивають на морі у Скадовську.
Коли його не стало, частинка мого серця була наче вирвана. Ніщо не може залікувати цю рану, заповнити порожнечу. Тож біль від втрати і далі залишається…
— Надю, чи часто діти запитують про тата?
— Дівчатка зазвичай про це не говорять. Віолетта раніше питала: «Чому в інших дітей є тато, а в мене немає, де він?» Я відповіла, що тато — зірочка на небі. Юля доросліша, їй розповіла, що сталося, і з тих пір вона старається не торкатися цього питання. У неї своя любов була з Ігорем, вони були дуже близькі. Відколи його не стало, Юля замкнулася, не може при людях щось розповідати. Хоча іноді згадує: «О мамо, тут тато мене брав на барана, тут ми з ним у парк ходили».
— З моменту тих страшних подій минуло сім років. Скажіть, будь ласка, чи болить менше? Час лікує?
— Ні. Коли ми вперше з Ігорем зустрілися, потім одружилися в 2005-му, наші серця поєдналися, здається, навіки. І коли його не стало, частинка мого серця була наче вирвана. Ніщо не може залікувати цю рану, заповнити порожнечу. Дитяча любов — це моє, але то було таке таємне наше кохання. Тож біль від його втрати і далі залишається… Я стараюся про це менше думати, в минуле рідше повертатися. Але воно все одно живе в глибині моєї душі. Намагаюся нікому нічого не розказувати, не пояснювати. Все одно не зрозуміють. Навіть якщо так станеться, що Бог дасть мені пару (хоча всі ці роки я сама), Ігор буде в моєму житті до останнього подиху.
Читайте також: Зеленський зробив Софію Ротару «національною легендою». Кого ще.
Довідка «Волині»:
Ігор Упоров (1984 – 2014) – старший солдат, командир бойової машини – командир відділення 51-ї окремої механізованої бригади. 28 червня під час бою поблизу села Макарове Станично-Луганського району в результаті обстрілу російськими терористами отримав поранення у живіт осколком, що рикошетом влучив під бронежилет. Помер від втрати крові у вертольоті під час транспортування до шпиталю. За особисту мужність, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням міської ради Ігорю Упорову разом з іншими загиблими в АТО військовослужбовцями-земляками присвоєне звання «Почесний громадянин міста Володимира-Волинського».
