«Я тобі забороняю бути членом Руху, бо якщо мене заберуть, то ти виховуватимеш двох моїх синів…»

«Мама — ​найбільший авторитет, а старший брат замінив батька»

Біля його приватного лікарського кабінету в Нововолинську завжди людно. Довелося кілька разів домовлятися про зустріч, аби знайти «вікно» і порозмовляти.

— Для мене взірцем і найголовнішою завжди була мама Ганна Антонівна, — ​розпочинає пан Олег, вловивши мій погляд на фотографію у гарній рамці, розміщену над робочим столом невропатолога. — ​Все, що зі мною відбулося в житті, — ​це її старання і заслуга…

Родина, в якій виростав, завжди була проукраїнською. Тому потрапляла в немилість до тодішньої влади, яка терпіти не могла таких, як вони, котрі ще й жили заможніше, й мали хату під бляхою. Прадід Степан був мировим суддею. Його син — ​дідуньо Антон — ​дві каденції прослужив війтом гміни Грибовіца (тепер село Грибовиця). Однак не цурався ніякої праці біля чималої господарки. Бувало, після роботи перевдягався і поливав сад гноївкою. Потяг до садівництва, до плекання яблунь, груш — ​у Шимоновичів родинне. Згодом їх записали у список куркулів. І вже вся сім’я чекала вивезення, «сиділа на чемоданах». Але перешкодила війна.

Нас не потрібно було ні в чому переконувати, бо усвідомлювали, що біду — ​брехню, злодійство і алкоголізм — ​нам принесли «брати» зі Сходу.

Мама пана Олега Ганна, як наймолодша серед трьох дітей, залишилася при батьках у Старій Лішні. Менший брат Гриць не повернувся з фронту, старший Василь здобув вищу освіту. Дочку батьки теж відіслали у Володимир- Волинське педучилище. Але непросто було їй, дитині з «неблагонадійної» сім’ї «ворога народу», там навчатися. Довелося залишити училище, хоч мала великий потяг до книжки, гарно співала, тривалий час керувала церковним хором у селі. Там влаштувалася санітаркою у медпункт, де пропрацювала до старості, вміла робити майже всі лікарські маніпуляції. Це, до речі, й вплинуло на те, що обидва сина своє життя пов’язали з медициною.

— Коли мені було 7 років, а Євгену — ​12, в автокатастрофі загинув наш батько, — ​пригадує важкі дитячі роки Олег Михайлович. — ​І мені його фактично замінив старший брат, опіку якого відчував протягом усього життя.

Саме він «повів» Олега у медінститут, й обоє з лікарською практикою поєднали усе життя. З дипломом вузу Євгена направили в Ківерці психіатром, а Олег повернувся на рідну Іваничівщину невропатологом. Проживав з рідними в селі.

«У помешканні Євгена в Липинах я зустрічався з Чорноволом, братами Горинями, Степаном Хмарою»

Пан Олег пригадав, як під час служби в армії потрапив у радянський Вільнюс, де від побаченого отримав легкий шок. Бо навіть за тих часів у прибалтійських країнах відчувався дух вільнодумства.

Для волинського хлопця- фельдшера ці ідеї були близькими. Бо його батько підтримував членів УПА — ​про це знали всі в родині. Та й жив у Старій Лішні — ​нестандартному, як на ту пору, селі. Там діяла українська автокефальна церква, багато жителів мали вищу освіту, а за Польщі чимало їхніх односельців за українство було відправлено в сумнозвісну тюрму — ​Березу Картузьку.

 З приходом совєтів всіх неугодних старолішнянців теж позбувалися, правда, деякі, більш покірні, йшли за комуністами й «визволителями». В Старій Лішні, зазначає мій співрозмовник, були перші комуністи й перші рухівці.

— Тому в кінці 1980-х років я вже був добре «підкований», як і мій старший брат, — ​веде далі пан Олег. — ​Ми чітко розуміли мету — ​незалежна Україна. Нас не потрібно було ні в чому переконувати, бо усвідомлювали, що біду — ​брехню, злодійство і алкоголізм — ​нам принесли «брати» зі Сходу.

Для пана Олега не стало несподіванкою обрання Євгена співголовою обласної організації Народного Руху України на установчих зборах у Луцьку. А він взяв на себе роль співорганізатора перших мітингів у Іваничівському районі.

Пам’ятними на все життя для молодшого Шимоновича стали зустрічі в Євгеновому помешканні в Липинах, що біля Луцька, з відомими політв’язнями — ​творцями української державності — ​В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Степаном Хмарою, волинськими патріотами. Каже, це було неймовірно — ​демократична самостійна держава народжувалася на очах!

Читайте також: Війна з Росією закінчиться у Криму – Сенцов.

Залишився не лише лікарем, а й патріотом- націоналістом

— Я тобі забороняю на перших порах бути членом Руху! Бо якщо мене заберуть (а такі побоювання тоді були), то ти виховуватимеш моїх двох синів, — ​пригадує категоричні слова брата Євгена пан Олег. — ​Послухав, адже на той час у мене вже й своїх двійко хлопців росло. Але громадсько-політичну активність не припинив.

«Живий ланцюг», активним учасником якого від району виступав, поїздки на Козацькі могили, відновлення пам’ятників воякам ОУН–УПА, Січовим стрільцям — ​усе це стрімко піднімало патріотичний настрій краян. Всі були в очікуванні чогось величного і вирішального. Тріщала по швах і ламалася «стара система», на зміну якій приходила та, про яку мріяли наші пращури віками.

— Перша велелюдна акція 21 січня 1990 року засвідчила, що українці подолали страх і готові протистояти тоталітарному режимові, — ​Олег Шимонович не стримує хвилювання, ніби це було вчора. Він пригадав деталі цієї акції — ​лише зі Старої Лішні їздило майже двадцять чоловік, назвав поіменно людей, які не побоялися тоді пильного ока КДБ, допомогли транспортом. — ​Мені сьогодні дуже радісно від того, що я став учасником цих історичних подій.

Потім в біографії Олега Шимоновича була ще одна цікава сторінка. Тоді, на зорі незалежності, його неочікувано серед багатьох досвідчених кандидатів обрали головою Іваничівської районної ради. І хоч ніколи не мріяв бути чиновником, відступати не міг, бо на нього понадіялися люди.

— Довелося вчитися, — ​каже, — ​й допоміг мені в тому Микола Горинь, який тоді працював головою Львівської обласної ради. На прохання брата Євгена, який займав посаду заступника голови Волинської обласної ради, я міг отримати будь- яку потрібну інформацію.

— Можливо, й досі залишався б у кріслі чиновника, якби… не мама, — ​тепла хвиля емоцій переповнила мого співрозмовника під час спогадів про неньку. — ​Вона мені мовила: «Я тебе лише тоді благословлю на цю посаду, якщо ти мені пообіцяєш, що хоч на чверть ставки залишишся лікарем». Я роботи не боявся, тому так і зробив — ​іншого варіанту не бачив.

І хоч багато відтоді води спливло, багато чого змінилося, чимало довелося пережити радісних і трагічних моментів, найболючіші з яких — ​це втрата брата Євгена й племінника Християна, Олег Шимонович залишився оптимістом, непереборним патріотом і лікарем. Попри деяке розчарування, він вірить, що люди прозріють, врешті навчаться відсіювати зерно від полови й будувати справжню, свою державу. А він продовжує працювати для людей і для України.