Новобудови виростають неподалік такої гарно облаштованої водойми.
«Завдяки таким-от хлопцям, як Никонюки, це село не пропаде»
Мешканців Зілового, що на Турійщині, можна поіменно порахувати, бо їх і двох десятків нема. Зате беруть вони, як кажуть, не кількістю, а якістю — своєю любов’ю й прив’язаністю до рідного куточка тримають його «на плаву»
«Бачите лілії білі й жовті — то Олександр по болотах накопав і посадив, аби й тут була краса»
Зі старостою Миляновичівського старостинського округу Володимиром Пирогом (він, до речі, і настоятель храму у Миляновичах) їдемо сільською вулицею. Буквально подушно Володимир Ярославович називає, хто живе в хатах уздовж неї: десь четверо, а десь двоє, а то й один мешканець. І як виняток — обійстя, де людніше — сім чоловік. І знайомство починаємо з цієї родини. Бо й зачіпка є виграшна: хата стоїть в кінці цього неперспективного села, а навпроти неї новобудова. За словами старости, Луківська громада виділила два гектари для тих, хто хоче звести дім у Зіловому. Й, крім ковельчанина, який спорудив двоповерхову дачку, тут будується 29-літній Олександр Никонюк — хлопець якраз із «люднішої» родини — один із синів Катерини Никонюк. Ще, виявляється, холостяк, а вже думає, куди приведе дружину. Як сказав Микола Прадійчук («я — ковельчанин, а дружина моя із Зілового»), за європейськими мірками живе. По сусідству взяв ділянку під забудову і брат Олександра Володимир, який два роки тому одружився з дівчиною з Турійська.
— Завдяки таким-от хлопцям, як Никонюки, це село не пропаде й відродиться Україна, — говорив Микола Прадійчук. — Вони їздять у Київ, заробляють, щоб тут побудуватися…
Як треба, то сама й кошу, аби садок геть не заріс.
Сам Олександр, який має маленьку пилораму і якраз був зайнятий роботою на ній, на розмову й знімкування не погодився («бо непублічний», як сказав наш співрозмовник-ковельчанин). Тож за нього Микола Прадійчук і розказував, і показував.
— Ото бачите ставок, — говорить чоловік і веде нас до рукотворної водойми, в одному кутку якої ростуть лілії. — Думаєте, де ці квіти взялися? Це ж Олександр по болотах накопав і посадив, щоб і тут була краса.
А після зустрічі з матір’ю хлопців, «завдяки яким Зілове не пропаде», — соціальним працівником Катериною Никонюк — стає зрозуміло, від кого у них ця прив’язаність до свого села, про яке багато хто й не знає, бо воно сховалося за ліском. 30 років тому жінка, яка родом із Куснища, що на Любомльщині, прийшла сюди в невістки. У подружжя народилося двоє синів. А потім її спіткала вдовина доля. Вдруге вийшла заміж за місцевого мешканця Леоніда Максимука. Сімнадцять років тому Бог дав їм доньку. Одне слово, вже давно стала тут своєю. Коли у спілкуванні з Катериною Никонюк мова зайшла про те, як їй живеться в такому маленькому селі, то вона сказала:
— Добре нам тут — тихо, спокійно, повітря чисте, бо машину рідко на вулиці побачиш. Будильника не треба наставляти — пташки будять…
Звичайно, за тридцять літ село поменшало — пусток побільшало. Добре, якщо рідня хоч під дачу використовує хату, то обійстя не так заростає бур’яном.
«А щоб було, як удома, я сюди привезла із Хмельниччини прадідівський рецепт чорносливу»
Наступна зустріч із такою жінкою, яка стала колись зіловською невісткою, а тепер береже тут родинне гніздо, — Зінаїдою Юхимук. Вона розповіла:
— Мій чоловік із Зілового, а я — із Хмельниччини. Знайшли одне одного, коли у Львові вчилися. Одружилися й жили в Ковелі, куди приїхали за направленнями на роботу (вона — закрійник, він — лікар. — Авт.). А тут хазяйнували із батьками. Свекрів моїх уже нема. Діти із сім’ями живуть у Львові й Ковелі. Чоловік нездужає, то в селі рідко буває. А я щовесни город саджу, полю… Як треба, то сама й кошу, аби садок геть не заріс. Бачте, який він великий — колись тут, як у парку, було…
І хазяйнує Зінаїда Олексіївна в Зіловому зовсім не тому, що не спроможна купити картоплі та якоїсь городини, — до цього місця за 48 років заміжжя вона, як висловилася, уже душею приросла. А щоб було, «як удома», де виросла, жінка привезла сюди зі свого села Мазники, що в Деражнянському районі, прадідівський рецепт приготування чорносливу.
— Як у Заліщики, що на Тернопільщині, — каже Зінаїда Олексіївна, — їдуть за помідорами, так до нас у Мазники — по цей продукт. Коли я прийшла у Зілове в невістки, то побачила, що тут багато слив, але їх мало використовують. Якось привезла сюди свого дядька, й він збудував мені спеціальну піч, почала сама робити чорнослив, на який є попит, бо ж у нас в Україні він у продажу переважно заморський.
Жінка втішена, що ось восени достигнуть сливи — й вона знову топитиме піч та мудруватиме над своїм дітищем. Власне, має радість від цього заняття, бо ж це те, що близьке з дитинства: ще років із 3–4 батькам допомагала — плоди перебирала, вміла пальчиками відчувати, коли чорнослив уже готовий.
«Хоч і бідно тоді ми жили, але якісь добріші були, дружніші, одне за одного готові постояти»
Якщо попередні мої співрозмовниці — зіловські невістки, то Євгенія Гаврилюк «тут народилася й вік прожила». Їй уже 86 років. 30 літ минуло, як сина похоронила, 10 — як овдовіла. Дякує Богові, що дочка із сім’єю в Ковелі живе. Недалеко. Зять і того дня хазяйнував у Зіловому — сіно на зиму заготовляв. Мова зайшла про те, яким було село колись, як тут жилося.
— З десяти літ ходила картоплю, буряки, кок-сагиз полоти. А потім сорок років гумових чобіт не скидала — корів доїла в колгоспі, свиней годувала, — нібито нарікаючи на непростий час, розповідає Євгенія Григорівна. І тут же додає: — Хоч і бідно тоді ми жили, але якісь добріші були, дружніші, одне за одного готові постояти. Тепер — всі по комірчинах своїх. Спілкування нема.
У дворі стояла підвода, запряжена двома кіньми. Свого часу, дізнаюся, вони «прийшли на хазяйство разом із зятем», який багато літ працював лісником (у радянські часи таку робочу силу не кожен міг мати).
— А ви їздили на конях? — питаю Євгенію Григорівну і чую у відповідь:
— Чом же нє… Як треба було у Луків зерно везти на поставку, то запрягала одного чи двох колгоспних, — і в дорогу.
…Якось між іншим мова зайшла про те, що ж везуть дочка й зять їй із ковельських магазинів. Виявилося, що жінка любить сама купувати у підприємця, який взяв під свою опіку Зілове й періодично приїжджає сюди.
Вони їздять у Київ, заробляють, щоб тут побудуватися…
— А в нього є все, що душа забажає, — каже Євгенія Григорівна. — Люблю сама піти — жду вже того дня, бо ж то і людей побачу, поговорю.
І знову думка до того, що колись веселіше в Зіловому жилося. Воно й не дивно — це ж молодість була.
