«Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну…» — ці слова і про Ярослава Царука.
«Я все горе і всі біди перерахував — і українців, і поляків, і євреїв…». Пам’яті Ярослава Царука
Тиждень тому, 26 серпня, у «Газеті Волинь» вийшла велика публікація про Ярослава Царука (на фото) — відомого краєзнавця та історика, письменника, почесного громадянина Волинської області, міста Володимира-Волинського і Володимир-Волинського району, приурочена 30-річчю Незалежності України, для становлення якої він стільки зробив. На жаль, це інтерв’ю виявилось останнім у житті невтомного сподвижника, просто доброї та світлої людини, з якою наша редакція мала честь дружити та співпрацювати багато років. Адже вночі 27 серпня серце патріота перестало битися…
«Нам потрібен сильний парламент, у якому були б люди, віддані Україні, а не своїм інтересам» — такими словами попрощався тоді з нашими журналістами Ярослав Васильович, який до останнього подиху жив Україною.
У Любомльському районі не побував лише у шести селах — просто не встиг, бо почав сліпнути…
Після себе він залишив неоціненне — чотири книги та численні спогади свідків Волинської трагедії 1943–1944 років. Їх він збирав десятиліттями, об’їздивши на велосипеді сотні волинських сіл. «Замінив собою цілий інститут», — казали про Ярослава Царука. «Просто я намагався жити так, щоб користь була від мого життя», — відповідав він.
Спочивайте з Богом, Ярославе Васильовичу.
… Важливі слова з інтерв’ю Ярослава Царука:
«Я обійшов усі села Володимир-Волинського та Іваничівського районів, частину Турійського. У Любомльському районі не побував лише у шести селах — просто не встиг, бо почав сліпнути… Коли записував свідчення, старався не пропустити жодної скривдженої людини, якої б національності вона не була. Все горе і всі біди перерахував — і українців, і поляків, і євреїв…».
«Коли познайомився із директором Інституту українознавства академіком Ярославом Ісаєвичем, ми проговорили у Львові шість годин. Він тримав мене за руку і казав: «Мені сниться. Не вірю, що так може бути, щоб одна людина проробила таку титанічну працю. Як?»…
«Просто вороги люблять нас, українців, за те, що ми байдужі. А я відмовився бути таким! І продовжував пошуки до того часу, поки дозволяло здоров’я».
«Пам’ятаю, якось заметіль була така, що двірники на автомобілях не встигали вікна чистити. А я пхаю свого велосипеда. Аж тут якась машина зупиняється. Виявляється, це мій син із тестем — на митницю у справах вирушили. «Тату, ти? Куди в таку негоду їдеш?» — «Мушу, сину. Бо то історія, якої більше не буде. Треба її ловити».
«Не раз брав участь у різноманітних українсько-польських семінарах. І бувало, що наші професори не завжди мали чим відповідати полякам. А я ставав і говорив, бо мав факти».
«Коли пощастило засісти за архіви КДБ, я був вражений. Інколи мені, хто про події 40-х років минулого століття знає з перших уст, здавалося, що я… не знаю майже нічого. Стільки там невідомого, трагічного та героїчного, стільки доль!»
«Горджусь, що першим у Володимирі-Волинському ніс синьо-жовтий стяг».
«Кажуть, нема майбутнього в народу, в якого забирають пам’ять. Роблю все, що можу, щоб цього не сталось… І думаю, що ми вистояли, що Україна буде».
