Так ніхто не кохав
Я міг тебе пити й пити...
Спасибі тобі за неправду, мила.
Я виконав волю весен.
Руками мене ти собі хотіла,
Очима — зі світу звести.
Пелюстка на стежку з ласкавим криком
Упала і затремтіла.
Пронизлива вишня, як біла скрипка,
Над морем твойого тіла.
У вечір старий, наче тінь собору,
Я міг тебе пити й пити.
I сльози, і квіти лежали поруч.
Кому за них заплатити?
«Тебе не люблю я»,— сказала з лоском,
Так, наче й життя не треба...
Тож я, закоханий в мить філософ,
Ненависті жду від тебе.
м. Львів.
Ігор ПАВЛЮК
Реклама Google
Читайте також: Хліб «кузьмичівський» такий смачний, бо замішаний на великій любові, - історія однієї волинської родини.