«Який обід? Ви про що? На дев’ятий день родичі зійдуться пом’янути».
Не дотрималася звичаю…
Про те, як Оля із Києва свою маму на той світ проводжала, люди ще довго балакатимуть. Це ж треба подібному статись? Де таке хто бачив? Мама їй все, що мала, останнє віддавала, а та як вчинила? Людоньки, людоньки, от хіба ж так можна?
Бабусю Марусю усі любили. Тихенька і дуже добра старенька. Жила біля автобусної зупинки. Всі знали: якщо дощ чи негода – іди до Марусі. Вона усіх вітала, чаєм поїла. Не очікування транспорту, а справжнє тобі задоволення. Тож коли донька Ольга забрала стареньку до себе в столицю, засмутились усі. Адже ж так мало у цьому світі щирої доброти.
П’ять років прожила ще Маруся. На літо поверталась у свій дім, а потім знову їхала до доньки. Аж ось прилетіла новина: не приїде цьогоріч Маруся. Віддала Богу душу, якраз перед Вознесінням.
І радіють за стареньку, і плачуть люди. Це ж треба у Бога заслужити у такі дні на той світ піти. Та й життя Маруся довге прожила. При ясному розумі і на своїх ногах, аж до дев’яносто проходила. Це тобі не жарт. Правнука оженила. Тут тільки заздрити.
Передали, що в останню путь бабусю о першій дня проводжатимуть. Тут сільські кумасі уже невдоволено головами хитали: ну як так можна, не дати старенькій у рідному домі переночувати? Адже потрібно було привезти і на ніч залишити, це ж усім відомо.
Потім і геть незрозуміле сталось. Привезли бабусю – і одразу до місця вічного спочинку. Петро зі Степаном аж роти пороззявляли. Вони ж сільські музики. В селі останніми десятиліттями на той світ без них ніхто ще не пішов, а тут – на тобі! Даремно інструмент несли.
А коли уже і хрест над Марусею поставили, її донька роздає усім булочки із цукерками і мовчить. Люди мнуться, не розходяться. Ну мають же на обід кликати, як без нього?
А коли уже і хрест над Марусею поставили, її донька роздає усім булочки із цукерками і мовчить. Люди мнуться, не розходяться. Ну мають же на обід кликати, як без нього? Он і Маруся з Галкою стоять готові. Вони ж перші гості на таких заходах. В обох по торбині в руці. Туди вони тихцем котлети і голубці зі столу скидають. А що? І такі повинні прийти пом’янути.
Тупцювали, тупцювали, аж не витримав хтось:
– Олю, – підійшли до заплаканої жінки. – Ти вибач, але командуй, куди людям далі йти. Де обід буде?
Ольга кліпнула здивовано. Роззирнулась довкола.
– Який обід? Ви про що? На дев’ятий день родичі зійдуться пом’янути.
Аж обличчя витягнулись від несподіванки. Петро зі Степаном сплюнули невдоволено. Мало того, що й не заграли, так і не дали пом’януть як слід.
… Зібрався люд у сільському магазині. Галас стоїть, говорять, одне одного не чуючи. І всі обурені: як же так рідну маму на той світ провести? Звичаю не дотримуючись, не пом’янувши, як слід. Люди по домівках голодні розійшлись. Сором! Який сором!
Анна КОРОЛЬОВА
Читайте також: Резонансна ДТП: відео поліції свідчить, що за кермом був «слуга» Трухін.
