Загублене Сонечко

…Сонин дід був дяком у сільській церкві. Тому дівчини трохи сторонилися. Релігія в ті часи була не в пошані. А Господь подарував Софійці чарівну вроду і добре серце.

Іван закохався у дякову внучку, мабуть, ще з першого класу. Коли ж почав ходити до Соні на побачення і хтось про це доніс його батькам, ті сина висварили. Іванові батько з матір’ю були при посадах у колгоспі і з партквитками. Сподівалися, що юне Іванове захоплення мине. Але коли в десятому класі померла Софійчина мати, хлопець заявив: закінчить школу й одружиться з коханою дівчиною.

— Думати про це не смій, — мовив на те батько. — Хай собі якогось попа шукає.

Іван не зважав на батькові слова. Залишити Соню? Нізащо!

Якось колгоспний парторг зле пожартував над Івановим батьком:

— Кажуть, твій малий до дякової внучки клинці б’є. Скажи, Степане, хлопчиськові, аби не бавився в любов. Софія — дякова внучка. Сам розумієш…

Степан після цього дуже репетував на сина. А потім пішов на «розбірки» до Софії. Обізвав безпутнім дівчиськом. І пригрозив: не подивиться, що сирота — ославить на всю округу. Хоча Іванова мати і так говорила про дівчину різне.

— Дідусю, чому нам так не щастить? — запитала крізь сльози Софія, коли Степан пішов з їхнього подвір’я. — Мене залишив батько. Рано відійшли бабуся і мама. І цей нинішній скандал.

— На все воля Божа, дитино, — зітхнувши, відповів Семен. — Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде.

Іванові було соромно перед Софією. І за батькову витівку. І за те, що більше не приходив на побачення. Він кохав Софію. Але боявся батькового гніву.

На випускному тримався осторонь, жодного разу не запросив Софію до танцю. Вона ж не дочекалася завершення свята, пішла додому. Якби Іван знав, що коїлося в її душі…

Згодом Софія поїхала з села. Разом із дідом. Старша донька забрала батька до себе в сусідню область. А дівчина вступила там в інститут на історичний факультет.

Іван запитував про Софію у Валі. Дівчата дружили змалечку. Але та затялася: нічого не знаю. Він хотів попросити вибачення. Сказати, що кохає.

…Іван відслужив у армії, закінчив ветеринарний технікум. Почав працювати в колгоспі. Батьки натякали: пора думати про одруження. А він сподівався на зустріч із Софією.

— Не чекай її, — сказала Валя. — Софія вийшла заміж. Вона щаслива. А ти… Вона тебе так любила.

— Де Софія живе?

— Ніколи мене про це не запитуй!

Іван одружився з Люською — донькою бригадира. Люську не кохав. І вона про це знала. Але була втішена, що дістався чоловік з багатої родини. І вродою не обділений.

До чарки Люська почала заглядати, коли працювала в магазині. Чоловіки нерідко відкривали пляшку, як кажуть, не відходячи від каси, і запрошували «на п’ятдесят грамів» молоду продавщицю. Не відмовлялася. А потім сама почала в підсобці випивати для настрою і «щоб простуда не причепилася».

Іван просив дружину схаменутися, дітей не соромити. Люська відповідала:

— Яка тобі різниця? Ти ж досі за Сонькою сохнеш.

…Коли змінився лад, чимало партійців–атеїстів подалися в релігію. Тільки Степан із колишнім парторгом так і не переступили поріг церкви.

З магазину Люську «пішли». Через «п’ятдесят грамів». Іван заробляв, як міг і де міг. Треба було ставити дітей на ноги. А Люська тратила сякий–такий гріш на чвертку.

Пристав у зяті Іванів син. Донька також жила з чоловіком окремо.

А потім зліг Степан. Інсульт розбив. Люська називала немічного свекра «старим гріхом». А в селі казали: то покара за дякову внучку і за паскудне ставлення до людей.

Іван, дивлячись на хворого батька, казав:

— От і прийшла розплата. І вам, і мені.

…Щойно Софія повернулася із закордонного відрядження, їй зателефонувала Валя. Розповіла, що перенесла операцію. Вже поправляється. Але дуже хотіла б побачитись.

— Я приїду.

— Правда, Соню?! Це ж минає тридцять п’ять років, як ми закінчили школу. І стільки ж часу ти не була в селі. Скажу своєму, щоб виїхав за тобою до району. Ти автобусом приїдеш?

— Ні, машиною.

— Дорогу не забула?

…Подружки не могли наговоритися. По телефону всього не розкажеш. Уже заспівали перші півні, а розмові не було кінця. Софія розповідала про маленьку внучку, про кафедру, на якій викладає історію, про відрядження у закордонні університети. Про чоловіка, який досі закоханий в неї, наче хлопчисько.

А Валя — про сільські будні, про однокласників, половина з яких на заробітках.

— Іван часто запитує про тебе, Софійко. Біда його обсіла, — сказала подруга.

Іван, дивлячись на хворого батька, казав:
— От і прийшла розплата. І вам, і мені.

…Валя цитькала на чоловіка, аби ходив тихо й не збудив Софію. Сама ж видоїла корову, нашпортала молодої картоплі, нарвала зеленини. Подружка привезла різних смаколиків. Але своя городина найсмачніша.

Цього дня Іван пас череду. Валя вигнала корову до воріт.

— Йди–но сюди, щось скажу, — покликала Івана. — Софія приїхала в гості. Спить ще.

— Жартуєш?

— Бачиш машину на подвір’ї? Софіїна.

— Яка вона тепер?

— Гарна.

Увечері Валя накривала стіл надворі, під липою.

— Софійко, може, Івана покликати? Якщо не хочеш, то…

— А чому ні? Я не тримаю на нього зла.

— Зараз скажу своєму, щоб пішов і покликав. Але щоб Люська не чула. Може без запрошення прийти, аби п’ятдесят грамів налили.

…Іван шукав чисту сорочку і краватку. Сорочку знайшов. А краватка — стара й пожмакана. Не знав, що з собою взяти. Якби були квіти… Але Люська вже давно їх не сіє. Хіба що в пшениці на городі ромашок нарвати.

В оброшених черевиках, із букетом польових квітів несміливо ступив на Валине обійстя. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли побачив на ганку вишукану тендітну жінку — своє втрачене кохання.

— Прости мене, Сонечко, — сказав замість «доброго вечора».

Ромашки розсипалися на спориш.

Валя кликала вечеряти.

Іван збирав квіти.

Ніхто не помітив Люську, яка, спершись на хвіртку, витирала п’яні сльози...

Ольга ЧОРНА.

Читайте також: Волинянка здибалася у дрімучому лісі з боровичищем-гігантищем (Фото).

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.