«Їй особливо подобається оця ранкова тиша перед літургією...»
«Мене теж врятуйте, отче!» (містична історія)
Марта Георгіївна не могла цього допустити, вона що – даремно все життя парторгом пропрацювала?! Досить із неї, терпіла в угоду чоловіковим примхам священника, який ходив сповідати її Михайла цілий тиждень щодня. Ну! Надумав на старості років. Усе життя і хреститись не вмів, а тут занедужав — і хрещення прийняв, і молиться лежачи, бо ж ходити вже й сил нема. Тому й найняла вона отих музик, аби провели її чоловіка, «як годиться», в останню путь. Хіба ж чекала вона того, що потім трапилось
Знову він! Марту щоразу жаром обдавало, коли відчиняла двері і бачила цього, по суті, хлопчака в чорному. А він ніби й не помічає її неприязні, завжди усміхнений і якийсь ніби не від світу цього. Проходить не озираючись. Марта навмисне за ним щоразу стежить, чи буде він їхній дім роздивлятись. Поглянути там було на що: все життя вона була при гарній посаді, і чоловік її завідував одним із продуктових складів. Коли не стало Союзу, вони одними з перших пішли у «спекулянти». Ось і був їхній дім повною чашею з дорогими кришталевими люстрами з Італії і справжніми порцеляновими вазами з Китаю.
Але цей дивний якийсь. Очі додолу – і в кімнатку до Михайла. Марта в такі моменти від незрозумілого почуття якоїсь тривоги і ніби аж злості на стіни лізти була готова. Ходила, голосно грюкаючи дверима, навмисне гучно вмикала приймач або дзвонила до подруг і розмовляла з ними так, що й сусід навпроти, напевне, чув. Заспокоювалась лиш коли оцей в чорному йшов. Тоді аж підлогу мити ставала, аби й сліду його у домі не було.
Ну! Надумав її Михайло на старості років от такого. Раніше й хреститись не вмів, був, як усі, «нормальним», а тільки зліг – так і зразу подавай йому священника. Тиждень перед тим, як піти у вічність, він щоденно сповідався. Якби Мартина воля, вона б і на поріг не пускала священника, але Михайла вона поважала, тому корилась його волі.
– Марто, – покликав одного разу її кволим голосом. – Мене не стане сьогодні, – мотнув головою, аби жінка не переривала його. — Я знаю достеменно, повір. Маю до тебе одне-єдине прохання: нехай в останню путь мене отець Володимир проведе. Не наймай отих музик, які без пляшки і ноти не згадають. Мені того не потрібно. Обід зроби на дев’ятий день, але не весілля, а саме поминальний обід. Не скликай пів світу, які й знати мене не знали і після третьої співати починають.
Коли йому зле стало і його у стаціонарі рятували, до нього його дід прийшов. Показав, куди той потрапить, якщо нічого не змінить у своєму житті. Навіть сказав, коли його не стане — годину і день.
Марта слухала і не чула. У неї все вже розплановано. Воля чоловіка була лиш хитанням повітря, не більше.
Михайла й справді не стало того ж таки дня. А вже наступного його з подвір’я виносили під гучні звуки «традиційної» музики. Семен зі своєю трубою, як завше, трохи довше тягнув, а Петро з барабаном гупав так, що останні ряди проводжаючих і себе не чули, проте все було так, як хотілось Марті.
Десь посеред дороги Марті зле стало – знепритомніла. Перед очима, мов живий, стоїть її Михайло. Молодий, красивий і весь аж світиться зсередини, але сумний.
– Я дійти не можу, – каже дружині з докором. – Музика гримить, до землі тягне. Важко мені, Марто, припини це.
І бачить вона свого Михайла, ось тут-таки, поруч, а він й далеко десь. Підіймається він сходами кришталевими вгору. Іде і йти не може, гримить музика, бахкає барабан і кудись не туди тягне труба.
– Геть, – заволала опритомнівши. – Спиніть їх, нехай ідуть звідси, – говорила знесилено. – Прошу, покличте отця Володимира.
Так і стояла сумна процесія посеред дороги, поки не прийшов священник. Далі рушили в абсолютній тиші. Кожен задумався про своє, бо те, що розповіла щойно Марта, вразило.
Кілька днів минуло – й у двері Марти знову хтось подзвонив. Відчинила і завмерла від несподіванки – знову той священник.
– Михайло просив вам розповісти, пояснити все, – сказав коротко. – Він знав, коли піде, і бачив, куди саме потрапить. Коли йому зле стало і його у стаціонарі рятували, до нього його дід прийшов. Показав, куди той потрапить, якщо нічого не змінить у своєму житті. Навіть сказав, коли його не стане – годину і день.
Марта стояла і ковтала сльози. Чи не вперше в житті отак плакала перед кимось, крім свого покійного Михайла.
– Його ж дід священником був. Рятуйте! Мене теж врятуйте, отче! Я не знаю про все оце нічого, але ж бачила його тоді, він же в небо підіймався.
…Тихо у храмі, ще й служба не почалась. Марта запалює лампадки і готує все до служби. Їй особливо подобається оця ранкова тиша перед літургією. Тоді вона ніби ближче до свого Михайла, ніби чує, як душенька розмовляє з небом.
Анна КОРОЛЬОВА.
Читайте також у нас: «На Волині «мольфар» спрогнозував підсумок футбольного матчу Україна – Франція (Відео)».
