Храм у селі Новий Двір унікальний тим, що майже всі ікони, рушники, плащаниця й хоругви в ньому вишиті власноруч однією майстринею — Оленою Чорнозуб.
Неходяча майстриня вишила іконостас для волинського храму
«То все мої ручки там працювали», — каже 85-річна Олена Чорнозуб (на фото) про церкву Архістратига Михаїла у селі Новий Двір, що на Турійщині. Майже всі ікони у ній, іконостас, прикрашений 10-метровим рушником, плащаниця, хоругви, ризи для священника — жінка вишила власноруч. Якби про історію цієї майстрині написали мотиваційну книгу — та точно б стала бестселером. Стільки важких життєвих випробувань випало на долю Олени Чорнозуб. Єля, як її називають рідні й знайомі, не просто не опустила рук, а розправила крила у своїй безмежній доброті, таланті кравчині та вишивальниці. І надихає власним прикладом інших
«Я їм співала, а вони танцювали»
«Народилася я у селі Веселий Кут Шполянського району Черкаської області, на хуторі Зірка. У нашій родині було восьмеро дітей. Двоє померло маленькими. А шестеро нас вилізло на світ білий. Я була другою в сім’ї», — починає свою розповідь Олена Пилипівна і поринає у дитячі спогади про батьківську хату-мазанку, велику лежанку на печі, як усі разом вишивали рушники і як маленькою допомагала мамі Парасці ткати.
Про свій талант Олена Пилипівна скромно каже: «Отак якось Бог дав мені — й воно в мене получалося».
Коли Єлі було три роки, вона і ще двоє дітей у селі захворіли на поліомієліт. Син голови колгоспу помер відразу. А ще одна дівчинка після перенесеної недуги трохи накульгувала. Єля ж не могла ходити зовсім: «Так і не знаю, як це — за партою сидіти. Читати, писати, рахувати навчилася вдома — біля братів і сестер. Школа була дуже далеко. Ще й щоб до неї добратися, потрібно було перейти через велику річку Гнилий Тікич…»
Батьки постійно змушували пити риб’ячий жир. Бо ж яке ще лікування у той час могло бути у селі. Утім, Єля не втрачала надії. Попри хворобу, вона не могла всидіти на місці. Їй завжди хотілося до гурту, і жодні труднощі не зупиняли бажання дівчинки гратися з однолітками: «У нас на хуторі багато було дітей — то вони йдуть, а я за ними повзу навкарачки». Олена багатьох дивувала своїм твердим характером та оптимізмом. Ніколи не жалілася, а боролася зі своєю хворобою. Вірила: вона зможе стати на ноги й, можливо, не так добре, як інші, але ходитиме. Адже, як казала Мати Тереза: Бог посилає нам випробування, щоби ми, долаючи їх, зміцнювалися, а не впадали у відчай. Згодом батько зробив доньці милиці. Пересуватися на них було важко, боляче. Та Єля не здавалася. Минуло ще чимало часу, поки завдяки надзвичайній наполегливості та силі духу вона все ж змінила милиці на паличку: «Так і ходила все время з лясочкою. Тільки останні років десять їжджу на візку».
«О, без мене ніде не обходилося! Як збиралися ввечері на вулиці — я їм співала, а вони танцювали», — згадує вже про юні роки пані Олена, яка завжди була активною, товариською і мала багато подруг. Жінка каже, що клуб, як і школа, був далеко, — треба було переправлятися човном, тому хутірська молодь там бувала нечасто. Але коли йшли на кіно чи танці, ніколи не залишали її вдома саму. Завжди брали із собою, хоч вона й не могла танцювати… Три роки пропрацювала на швейній фабриці у Черкасах, щоб отримувати пенсію по інвалідності. Поки не заробила сама — нічого не платили. Коли повернулася з Черкас додому — нарахували 12 рублів».
«Вишивала образи у свій зріст і навіть більші»
Майже 60 літ Олена Чорнозуб мешкає на Волині разом із молодшою сестрою Ніною, яку після закінчення технікуму направили на роботу зоотехніком у колгосп села Новий Двір тоді ще Турійського району: «У 1962 році у Ніни родився син, і я приїхала на хрестини. Так до цих пір і гуляю, — усміхається. — Вигляділа Толіка, Валю, Сашу, няньчила онуків, допомагала по господарству. Поки ходила — все робила: і їсти варила, і прала, і корову доїла, і навіть було, що хату білила».
Кілька поколінь новодвірців і жителів навколишніх сіл досі при нагоді дякують Олені Пилипівні. Адже саме до тьоті Єлі завжди прибігали по модну сукенку, спідницю чи кофтинку. Майстриня розповідає, що любов до шиття їй передалася від сусідки, у якої часто бувала маленькою: «Вона шила, а я дивилася, допомагала їй машинку крутити. Коли опанувала кравецьку науку — почала шити не лише собі, а й людям. Сама робила викрійки. Купувала книжки про крій та шиття».
Поза тим, Олена Чорнозуб була не лише гарною кравчинею, змалечку мала неабиякий хист до вишивання. Рушники, серветки, подушки, картини «малювала» хрестиком і гладдю, наче пензликом. Тож не дивно, що саме до неї звернувся по допомогу місцевий священник. З його благословення майстриня почала вишивати ікони за схемами відомого отця-доктора Дмитра Блажейовського. Над однією працювала від кількох днів до місяця. Так ікона за іконою пані Єля вишила іконостас та майже всі образи у храмі: «Наприклад, на іконі Петра і Павла — 47 тисяч хрестиків. Є й у мій зріст, і більші. Скільки усього подарувала церкві — й сама не знаю. Кажуть, що десь понад 50 ікон і рушників. Пошила і вишила ризи для священника, хоругви. Три плащаниці подарувала у храми в Новому Дворі, Осьмиговичах і Турійську.
Про свій талант Олена Пилипівна скромно каже: «Отак якось Бог дав мені — й воно в мене получалося». Коли ж племінниця Валентина Масюк показує десятки тітчиних рушників — майстриня з сумом згадує, як багато їх колись було у кожній хаті: «Завше вішали на образи, рамки з фотокарточками. А тепер, на жаль, це вийшло з моди, й лежать у шафі». Щедра душею жінка багато вишивок пороздавала людям. Надсилала на Черкащину рідним.
Валентина Масюк розповідає, що раніше роботи тьоті Єлі часто брали на виставки: «Були й у районі, і в Луцьку. Раз за одне з призових місць дали 50 гривень. То я купила тітці набір із шести чашок на каву. Кажу, щоразу, як кавуватимемо, згадуватимемо, що це була твоя премія за вишивки».
У 2017-му за доброчесне служіння, жертовність і труди во славу Святої Церкви Олена Чорнозуб отримала грамоту від митрополита Макарія, коли він приїздив на освячення храму в селі Новий Двір.
«З електровізком було добре, а тепер сиджу в хаті…»
У свої 85 літ Олена Пилипівна залишається енергійною, веселою, любить жартувати, має гарну пам’ять, знає багато віршів, читає без окулярів. «Читаю «Волинь», «Цікаву газету на вихідні». А книжки Валя приносить із сільської бібліотеки. Он у мене ціла торба їх є, — сміючись, дістає з торбинки шість книжечок. — Найбільше любовні романи люблю… Був і в мене Льоня. Довгенько ми зустрічалися, — оповідає нам про своє перше і єдине кохання. Тоді на мить замовкає. На відміну від книжкових романів, ця історія закінчилася трагічно. — Якось прийшла до мене мама, міцно обійняла і сказала: «Доцю, він помер». Можливо, якби жив, доля б склалася інакше…»
Так, не створивши власної сім’ї, жінка огорнула своєю любов’ю і турботою племінників, онуків і правнуків: «Ой Боже, скільки їх є, що й усіх на імена не перелічити! Така у нас велика родина!» Зізнається, що дуже любить маленьких діток. Тож із радістю бавить правнуків, коли ті приїжджають у гості. Часто прибігає до бабусі й сусідська малеча. Бо ж саме діти завше відчувають справжніх, світлих людей. А лише від однієї усмішки пані Єлі відразу стає тепло і сонячно на душі. На жаль, зараз її на вулиці не побачиш. Нещодавно зламався електровізок. Звичайним бабусі вже важко керувати. Тож Олена Пилипівна сподівається, що його вдасться полагодити: «З возиком було добре, я з одного кінця села в інший їздила собі. А тепер сиджу в хаті».
Ольга ВЕКЕРИК.
Читайте також у нас: «Волинянин після страшної ДТП складає трактори з... металобрухту».
