Волинянка підкорила Туреччину дизайнерським одягом з українською вишивкою (Фото)

«Сила кохання така,  що здатна змінити життя»

При зустрічі з Альоною мова, звичайно, найперш про те, чим жила луцька дівчинка, про що мріяла. А бачила вона себе на сцені, з якою подружилася ще з юності. І, як сказала, це інтерв’ю з нею — ​не дебют у газеті «Волинь»: колись грала Снігурочку у Волинському музично­-драматичному театрі, як ішли новорічні вистави для дітей, тоді знімок, на якому була вона, потрапив на сторінку видання. Після школи стала студенткою Київського національного університету театру, кіно й телебачення імені Карпенка­-Карого. Одержавши диплом, грала трохи в столичному театрі імені Івана Франка, а також на сцені центру сучасного мистецтва «Дах», знімалася в серіалах.

— Що ж кардинально підкоректувало мрію про акторство?

 — Кохання… Його сила така, що може змінити життя. Зробити його кращим, як це і сталося зі мною. Десять років тому я вийшла заміж за громадянина Туреччини й поїхала з ним на його батьківщину. Там ще встигла зіграти головну роль у фільмі, який був удостоєний нагороди на кінофестивалі Altin Portakal («Золотий апельсин»). А крім цього, прагнучи до саморозвитку, пішла вчитися у міжнародну академію LaSalle, обравши фах дизайнера. Звичайно, вчила мову, якої не знала. А коли народилася донька, якій ми дали ім’я Селін (з турецької — ​це «гірська вода»), то зрозуміла, що в моєму житті найголовніше — ​це дитина. Ще мене якийсь час запрошували продюсери, пропонували ролі, але для мене пріоритетом вже була сім’я.

«Мій чоловік з дуже відомого талановитого роду»

— У наші дні нібито вже й не новина — ​заміжжя за іноземцем. І в той же час можна почути різні історії, серед яких, м’яко кажучи, і не дуже романтичні. Що потрібно для того, аби шлюб був щасливим і не обернувся прикрою пригодою?

— Почну з того, що наше одруження не було спонтанним (цього не дозволили б мої батьки та й я сама собі). Свого чоловіка загалом знаю вже шістнадцять років. Ми довго зустрічалися, придивлялися одне до одного. Він з моєю родиною знайомився, приїжджаючи до Луцька, я — ​з його, зокрема з братом, який жив у Києві, сестрою. Кохання — ​це дуже важливо.

 

 

— З ваших слів випливає, що ви добре знали чоловіка, за якого зібралися заміж, про його родину?

— Скажу так: багато знала про людину, в яку закохалася. Але ще більше відкрила для себе, коли ми вже були у Стамбулі. І це те, що дає можливість сказати: мені дуже пощастило. Чоловік — ​громадянин Туреччини, але він по маминій лінії — ​британець, а по батьковій має турецьке коріння, вчився і жив тривалий час у Лондоні. Тобто я потрапила в родину європеїзовану. А ще він — ​з дуже відомого, талановитого, шанованого в Туреччині роду, який свого часу заснував у місті Кютах’я керамічну фабрику (прізвище Чіні від слова «кераміка»). Її продукція була відома з XVI — ​XVII століть. Плиткою цієї фабрики свого часу під час реконструкції було викладено гарем Сулеймана I, усипальницю Роксолани…

«Я мріяла побачити у модному магазині поряд із речами відомих майстрів стенд
Alona Cini»

— Від акторки — ​до дизайнера: з чого почався другий період у вашому творчому житті?

— Скажу, що мені пощастило уже із самою країною, в яку потрапила. Тут дуже розвинутий текстиль. У цій сфері я органічно почувалася, адже дизайнерство жило в мені з дитинства — ​ми з мамою любили шити, мудрувати над тканиною. Та найголовніше ось що: в будинку родини мого чоловіка мене оточував антикваріат — ​вази, керамічна плитка, походження якої вже знала. Я почала переносити традиційні турецькі узори на папір. Потім і вишивати. В якийсь момент з’явилася ідея поєднати культури двох народів — ​створити колекцію суконь, де ці узори будуть відтворені на тканині ручною українською вишивкою.

В якийсь момент з’явилася ідея поєднати культури двох народів — ​створити колекцію суконь, де ці узори будуть відтворені на тканині ручною українською вишивкою.

— Яким був ваш шлях від ідеї  ​до її реалізації?

— Я два роки до цього йшла. Чоловік спочатку мене підтримував, допомагав. Але все ж ми вирішили, що своїм дизайнерством я буду займатися сама. Сьогодні у Стамбулі в мене є ательє з відповідним штатом спеціалістів, зокрема вишивальниць. Був час, коли я мріяла побачити у модному магазині поряд із речами відомих дизайнерів стенд Alona Cini. Тепер це вже реальність. Мене запросили в шість модних магазинів Стамбула, Бодрума. Втішена, що є люди, котрі цінують мою творчість. У тій мережі, в яку потрапила, я — ​перша українка, яка працює з магазинами, котрі обирають вироби найкращих турецьких дизайнерів.

— Як чоловік ставиться до того, що ви — ​кохана дружина, мама його доньки — ​ще й така творча особистість?

— Він пишається мною надзвичайно. Адже я продовжила традиції його знаного роду, тільки вже не в кераміці, а в одязі. І все це роблю для своєї дитини, щоб донька знала, з якого вона роду — ​по татовій і маминій лінії. І наше інтерв’ю — ​також заради цього.

«Особливою була ностальгія, коли ковід увійшов
у наше життя»

— Пані Альоно, а буває, що вас порівнюють із Роксоланою, яка прославилася, ставши коханою дружиною Сулеймана I (Пишного, як його називали)?

— Часто говорять: «Ах ти наша Роксолана!» Мені приємно це чути, знаючи, про яку видатну співвітчизницю йдеться. Але не більше: я ніколи не проводила якусь паралель, зважаючи на відмінність у наших долях.

— Судячи з того, що ви зараз у Луцьку, в заморській країні ви ностальгували за рідним краєм…

— Почуття суму за своєю землею до мене прийшло, коли народилася донька. Я відчула, як мені не вистачає батьків, з котрими дуже близька. Тому­то зі мною в Стамбулі по 2–3 місяці жила моя мама. Рідше — ​батько, у якого робота. І я сюди приїжджала, хоч мені було складно, оскільки в доньки — ​дитячий садочок, потім — ​школа. А особливо ностальгія проявилася торік, коли ковід увійшов у наше життя. У Туреччині режим обмежень був дуже суворий, і я змушена була сидіти вдома, розуміючи, що не можу поїхати до батьків, як і вони — ​до мене. Живучи в хоромах із видом на Босфор, сумувала за дорогою, обабіч якої ростуть верби (чомусь саме такою вона була в моїй уяві). А коли ще дізналася, що мій тато захворів і в нього непроста недуга, то приїхала сюди. Зараз ми з чоловіком розглядаємо питання, щоб у подальшому жити в Україні.

… Сьогодні Альона Чіні — ​в Луцьку, завдяки чому ми і змогли поспілкуватися. У рідному місті у неї є офіс. Вона зі своїми помічниками працює над створенням унікальних жіночих суконь. Торік у жовтні дизайнерку запросили до Львова — ​її колекція закривала показ мод. У 2020-­му мала представляти свої роботи в Парижі — ​«пандемія підкоректувала плани». Засумувавши за рідною землею, батьками, в цьому році жінка поки що не збирається до Туреччини. За можливості їде в Буковель, на Рівненщину, Івано­-Франківщину… Як каже: «За кордоном уже побувала — ​хочу пізнати більше Україну».

Читайте також: Київська волинянка, яка придумала слово «ЛУЦЬКО», сьогодні знову у центрі уваги.