«Мене завжди надихали в житті дружина й улюблена справа, а тепер почуваюся птахом з одним крилом…»

Ратнівську лікарню разом піднімали упродовж 35 літ

Розвивати медичний заклад у поліській глибинці набагато складніше, аніж у містах. Важче втримати кадри. От, наприклад, нещодавно у Ратному звільнився перспективний хірург, бо знайшов роботу в Чехії. Також сюди запрошують на роботу уролога та анестезіолога.

— Є три умови, від яких залежить вирішення кадрової проблеми у медицині: гідна зарплата, забезпечення житлом і цивілізованість населеного пункту, де молодим спеціалістам хотілося б жити і працювати. Чому в нашому селищі наречені, які беруть шлюб, влаштовують фотосесії на території лікарні? Бо тут красиво. І справа не в коштах, які необхідні для благоустрою, а у прагненні до змін на краще, — ​розмірковує Михайло Григорович, який зумів чимало зробити для того, аби ввірений йому заклад і виглядав сучасно, і надавав якісні послуги.

Не приховує, що коли після закінчення Чернівецького медінституту приїхав у Ратне за призначенням, планував відпрацювати три роки та й «утекти». Кохана дівчина ще навчалася і була родом із гонорової Львівщини, тож потерпав, що не сподобається їй на Поліссі. А доля склалась так, що прожили тут разом 35 літ, ділячи навпіл успіхи і невдачі. Обоє за спеціальністю — ​терапевти, обом були до душі прості й добрі місцеві люди, чудова довколишня природа.

 — Галя торік уже заговорила про пенсію, казала, що втомилася, пора на відпочинок, — ​зітхає, тамуючи біль, наш співрозмовник. — ​Але якраз почалася пандемія коронавірусу, роботи різко побільшало, бувало, мали нараз до 80 ковідних пацієнтів. Тому вирішили, що не годиться в такий час іти з роботи, хоча й донька дуже просила поберегтися. Сказати, що доводилося важко, — ​нічого не сказати. Здається ж, маємо все необхідне сучасне обладнання, лікарі кваліфіковані, але хвороба нова, і на той час ніхто не міг знати, як запобігти важким ускладненням, що розвивалися блискавично.

Минулорічна осінь стала для їхньої родини чорною. Михайло Григорович заразився вдруге, злягла з коронавірусною інфекцією і Галина Романівна. Вони лікувалися на сусідніх ліжках і як могли підтримували одне одного. Так у їхньому подружньому житті повелося з перших днів, згадує чоловік:

— Коли ще були студентами і я забігав у Галину кімнату в гуртожитку, то завжди міг «підсолодити» життя смачними домашніми тортами-перекладанцями, вона вміла і любила їх випікати. І згодом, як приходив із роботи втомленим, знервованим, то знав, що мене чекає рідна душа. Я ж завжди пропадав у лікарні — то ремонти, то якісь нововведення, — був депутатом обласної ради п’яти скликань, усе клопотався чимось, а дружина з донькою «тил» забезпечували.

Читайте також: Чоловік Світоліної зворушливо привітав її з днем народження.

Сама доля вчила робити те, що найбільш потрібне людям

Наша газета вже розповідала, як у Ратнівську лікарню приїжджають на реабілітацію хворі навіть з інших областей. Тут навчилися виходжувати пацієнтів після важких травм, приймають дітей з ураженнями опорно-рухового апарату. Мають відповідне обладнання, набувають досвіду.

— Коли мій нині вже покійний батько переніс інсульт, то сама доля змусила задуматися: як допомогти таким людям позбутися наслідків паралічу. Не скрізь беруться за відновлення літніх, тих, кому за 80. Ми ж нікому не відмовляємо, розвиваємо цей напрям, — ​розповідав Михайло Григорович.

У Ратнівську лікарню приїжджають на реабілітацію хворі навіть з інших областей. Тут навчилися виходжувати пацієнтів після важких травм, приймають дітей з ураженнями опорно-рухового апарату.

У Ратному набагато раніше, ніж в інших колишніх райцентрах, з’явилося і відділення «штучної нирки». Як депутат обласної ради, Бегаль лобіював це питання, бо знав не з чужих слів, наскільки було важко добиратися на гемодіаліз за сотню кілометрів. Тепер такі відділення є в усіх куточках Волині, а хворі мають змогу економити час і сили.

І про необхідність запроваджувати в області операції з пересадки органів теж одним із перших заговорив Михайло Бегаль. Разом із колегами-депутатами кілька років тому він зініціював засідання пресклубу в редакції «Волині» на цю тему, гаряче доводив необхідність трансплантації. А коли у Ковелі провели перші пересадки нирок, серця — ​радів за колег-новаторів і за їхніх пацієнтів, які мали змогу повернутися до повноцінного життя.

Так сталося, що Михайло Григорович теж переніс таку операцію, але в Мінську. Хвороба нирок стала наслідком застуди.

— Вважав себе загартованим, бо ж виріс у селі. У нас у Доброму, що на Камінь-Каширщині, дітей до роботи залучали змалку. Ми зі старшим братом (він нині завідувач інфекційного відділення) і сіно на болотах заготовляли, і дрова в лісі. Купався я завжди, як тільки лід скресне. Організував у колективі волейбольну команду. А тут здоров’я добряче підвело, лікарі сказали, що єдиний порятунок — ​трансплантація. Тепер мушу берегтися, пити щогодини ліки, які пригнічують імунітет, щоб запобігти відторгненню пересадженої нирки. Коли ми з дружиною лікувалися від коронавірусної інфекції, то вона тривожилася в першу чергу за мене. Галі наче полегшало, ми розмовляли, знявши на короткий час кисневі маски. Вона жартома називала мене «безнадійним оптимістом». А потім раптово сталося непоправне, — ​повертається до болісної теми наш співрозмовник.

Каже, нині почувається птахом з одним крилом. Рятується від туги справами. На часі — завершення робіт із забезпечення киснем, адже восени епідеміологи прогнозують нову хвилю пандемії. Радіє, що змогли закупити сучасне обладнання для лікарні, на яке брав кредит, і борг уже вдалося повернути.

А у вільну годину Михайло Бегаль поспішає на пасіку. Зізнається, що долати наслідки COVID 19 йому найкраще допомагають бджілки і лісове повітря. А ще — ​слова подяки і привітань з одержаним званням від пацієнтів, адже і в кріслі керівника він завжди був насамперед лікарем.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.