Хіба вона не рідна дочка?..

Що Маринка мала казати? Їй тоді лиш 17 виповнилось, школу скінчила. Два роки, то й два роки. А за два роки сестра нову пісеньку заспівала:

— Мариночко, сестричечко! Я ж так Петра кохаю — ​і при надії вже. Ну як я така до лежачої матері? Ще два рочки, сестро, ти біля мами побудь, а маля стане на ноги, ми з Петром переїдемо в село.

Маринка і сама бачила, як непросто сестра племінника виношує. Що ж — ​хіба вона не рідна? Та й з мамою, хоч і тяжко, а два роки ще почекати можна.

— Маринко, тут така справа, — ​одного разу у сльозах дзвонить сестра, — ​Артемчик такий кволенький у нас. А мій Петро кожну копійку мені рахує. Можна, я ніби як для мами на тебе кошти переказуватиму, а потім, коли приїжджатиму вас провідати, ти їх мені віддаватимеш? Дитині потрібні дорогі процедури, а Петро на них грошей давати не хоче. А так всі задоволені будуть.

Звісно, Маринка погодилась. Артемчика вона любила. Хлопчик справді мав певні недуги, і сестра їздила з ним ледь не по всій Україні. За маму Маринка вже й мовчала. Ну куди бідолашній Оксанці з таким дитям ще й лежачу маму глядіти? Прикро дівчині було. Але трохи зігрівали душу слова сусідки:

Це твій святий обов’язок, дитинко. Невже зможеш лишити неньку на чужих людей?

— Це твій святий обов’язок, дитинко. Невже зможеш лишити неньку на чужих людей? Матимеш і ти долю, донечко, а поки гляди маму, бо ж більше нікому.

Роботи в селі не було. Добре, що мали чималий город, а ще завела чимале господарство. Ото і всі її кошти: мамина пенсія і свинка з бичком, яких здавала раз у рік. Не бідувала, але й не розкошувала.

Минали роки. Артемчику виповнилось сімнадцять, а сестра вже й не приїздила.

— У мене робота. Сина навчати потрібно буде. Ти хоч уявляєш, які то фінанси? Оце, думаю, може, ми тобі бичка купимо, га? А ти нам його до осені потримаєш. Скільки там того діла? Ти ж все одно собі тримаєш.

Маринка погодилась. А що? Ну трави більше вкосить. Тим паче, Петро допомагати обіцяв. Так у Маринчиному хліві, крім своєї худоби, оселились сестрині пара поросят і бичок. Непросто було, але ж сестра права. Чим їй ще займатись у селі?

Роки брали своє. Маринка бачила по матері, що та доживає останніх днів. Зателефонувала Оксані — ​попередила. Та лиш відмахнулась, пославшись на зайнятість.

— Що я шефові скажу: «Сестрі здається»? Давай уже, як все станеться, тоді і відпрошуватись буду.

Але коли матері не стало, Оксана теж не приїхала — ​аврал на роботі і Артемчик занедужав щось. З’явилась лиш на дев’ятий день, але не сама, а з покупцями на хату.

Маринка дивилась отетеріло. Чомусь у неї завше думка була, що хата їй зостанеться, адже і матір вона догледіла, й у вічну путь її провела. Так сестрі і сказала, а та враз на обличчі змінилась.

— Ти на неї подивись! — ​репетувала сестра. — ​Прожила все життя на всьому готовому, ні в чому собі не відмовляючи. У самої ні кошеняти, ні дитинчати, а на материну хату рота роззявила. Ну і що, що ти біля неї жила? Так, доглядала, але ж не задарма. Я за всі двадцять років щомісячні квитанції пред’явлю на кошти, які тобі переказувала.

Маринка важко пережила материн відхід у вічність, а тут таке. Сил щось доводити сестрі, яка водила людей її подвір’ям і хатою, не було. Накинула на плечі старого светра і пішла геть.

…Чи то випадковість, чи Маринка свідомо так зробила? Машиніст потяга запевняв, що сигналив, але жінка у старому светрі ніяк не реагувала, ніби й не чула, що довкола діється.

Після того Оксанка за три дні розпродала всю господарку і все, що могла збути з хати. Щойно вступивши в право власності, продала дім.

Ні Маринці, ні мамі з тих грошей навіть пам’ятничків не поставила. Та що там, жодного разу до рідних горбочків і не навідалась. Заросло все бур’янами, ніби й не жили люди…

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також: Шацький рибалка змушений був телефонувати до поліції.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.