Історія волинянки, яка пише вірші, малює та співає: «Не тривожусь, не ревную, як нема, то начаклую…»

«Звуки в мені, як музика предивна…»

Заочно ми давно знайомі. У 2010–2014 роках Тетяна періодично присилала для сторінки «Любить! Не любить» свої вірші. І своєрідна передмова до них, і самі поетичні рядки підказували, що написані вони жінкою, у якої романтична душа й непроста доля. «Так хочеться скинути тягар буденності, по­новому вдихнути повітря, відчути загублене відчуття польоту, безпричинної радості від життя», — ​зазначила Тетяна, перш як запропонувати таке одкровення: «Звуки в мені, як музика предивна, Акорди ніжні — ​краплями дощу, Постукай тихо — ​я тебе впущу, Мов промінь сонця в сон чарівний…».

У мене як ведучої сторінки про любов було бажання зустрітися з авторкою, поговорити про наболіле — ​той «тягар буденності». Але сталося так, що з роками наше заочне знайомство якось обірвалося. І так було до цьогорічного травня — ​аж поки фейсбук не допоміг нам «знайтися». Зав’язалося спілкування у приваті. Тетяна надіслала декілька віршів, і я вловила той же настрій жінки, який був і десять літ тому: «Не тривожусь, не ревную, Як нема, то начаклую…». І цього разу я, вже не зволікаючи, напросилася на зустріч. Треба було, щоб минув час після всього пережитого, аби Тетяна ніби збоку поглянула на все, що боліло й переболіло…

Читайте також: Блогер з Індії показав, як треба робити класні фото у «Тунелі кохання».

«Страшно було самій в селі з великою господаркою залишатися»

Після восьмого класу вона навчалася у Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Правда, через нерозділене кохання скоро його покинула й вернулася додому. Згодом «підтягнула з допомогою репетиторів музичну грамоту» й вступила в Калуське культосвітнє училище. Її, як каже, завжди тягнуло в ті краї. Виявилося, не випадково. Саме в Калуші зустріла свого, тепер уже колишнього, чоловіка Петра Черепару.

— Я з дитинства, — ​розповідає жінка, — ​і віршувала, і співала, й малювати любила. Не забуду, як тато возив попутками до Ковеля в художню школу. Й досі так і не скажу, що важливіше для мене. Мабуть­таки, пісні, слова яких народжуються разом із музикою…

Про те, що «відболіло­переболіло», ось такий спогад:

— Ми прожили з чоловіком офіційно у шлюбі років п’ятнадцять, хоч останні п’ять літ його з нами вже не було — ​поїхав на свою Івано­Франківщину. Як залишив нас, то дочка ходила в 4­й, а син — ​у 2­й клас. Тяжко було, і якби не мамина підтримка, то не знаю, як і справилася б з усім, що навалилося.

Якщо, не вдаючись у подробиці, говорити, то чоловік Тетяни був не тільки дуже ревнивий — ​міг і руку на неї підняти. Чому все­таки так довго терпіла? З цього приводу жінка говорить:

 Чоловік Тетяни був не тільки дуже ревнивий — ​міг і руку на неї підняти.

— Відверто скажу: страшно було самій в селі з великою господаркою залишатися. Ще ж і люди «допомагали»: «І що вона робитиме сама?» чи «Він же такий робітний». А ніхто не бачив, що у нас в хаті робиться, як мій Петро прийде п’яний, тоді не лише мені доводилося ховатися — ​батькам моїм теж діставалося.

 

Переступила Тетяна якогось дня через те «страшно» й вирішила, що «краще бути самій, ніж з ким попало». І «коня навчилася запрягати, й косу в руках тримати, й гвіздки вправно забивати». А там і діти підросли й стали їй помічниками. Ще один трудний період треба було пережити, коли після школи вони спеціальність здобували. Чи коли згодом дочка, яка нині вчиться на магістратурі ВНУ імені Лесі Українки, заміж ішла. Тоді, пригадує, всім сімейством поїхали в Польщу й заробили гроші на весілля.

— Як мама, — ​розмірковує наша героїня, — ​я себе реалізувала. А як жінка?.. Коли діти були біля мене, то я над цим не задумувалася. Знала, що «нема батька — ​не треба й дядька». У своєму заміжжі дуже обпеклася. Тож, щоб тепер у моєму житті з’явилася близька людина, то треба, аби дуже вже закохалася. Хоч, звичайно, хотілося б, щоб поряд була добра, любляча, надійна твоя половинка.

На сьогодні Тетяна «переболіла» не лише своїм невдалим заміжжям — ​ще одним рішучим кроком стало те, що два роки тому попрощалася з посадою завідувачки сільського Будинку культури, якій віддала двадцять літ. Як жінка каже, творчість — ​її покликання, а ось бути організатором, та ще й при тому, що виконувала обов’язки не лише завідувачки, художнього керівника, а й прибиральниці, кочегара далеко не на повну ставку, далі не змогла («оскільки це трохи не моє»). І знову ж таки вдячна матері, яка підтримала рішення дочки. Раз на рік Тетяна їздить на заробітки у Польщу, щоб мати за що жити. Тепер, потихеньку хазяйнуючи, більше часу приділяє творчості.

«Вірші, пісні — ​це як діти мої,  хочеться вивести їх у люди»

Тетяна читала свою поезію, показувала написану нею ікону («першу свою роботу — ​образ Іверської Богоматері — ​віднесла у місцевий храм, багато інших роздарувала») й, звичайно, співала, акомпануючи собі на сентизаторі, свої як ліричні, так і патріотичні пісні, життя яким дала Революція гідності, — «створила їх на одному диханні».

— Окупувала кімнату сина, — ​говорить, — ​поки його нема (у нього фах офіціанта­бармена, але через пандемію вдома заробітки впали, тож змушений їхати в Польщу), встановила свою апаратуру й облаштувала сяку­таку домашню міністудію. Сентизатор старенький — ​батьки подарували мені його п’ятнадцять років тому на моє 30­ліття, але виручає…

Тетяна з теплотою згадує тих односельчан, для яких вона не якась дивачка, що може йти вулицею й щось мугикати, а творча людина, котру по­належному сприймають. Розповідає, що співає в церковному хорі. І про те, що поки працювала в Будинку культури, то під час концертів на сцену виходила зі своїми піснями. Тепер же, по суті, єдина її слухачка й поціновувачка — ​лише мама.

— А вірші, пісні — ​це як діти мої, душа болить за них, хочеться вивести їх в люди, — ​каже жінка. — ​Син створив для мене ютюб­канал. Ніяк не могла відважитися викладати свої твори. Але декілька місяців тому переборола себе, вирішивши, що краще щось робити, ніж стримувати сумнівами. Уже більше десятка творів можуть переглянути користувачі соцмережі. Я так думаю: якщо одні двері зачиняються, то відчиняються інші. І шукаю ті «інші двері»…

Хочеться Тетяні, щоб хоч маленька збірка її віршів була видана, щоб пісні, життя яким дала, десь звучали. Тож і попрощалися ми на тому, аби збувалися мрії жінки, душа якої промовляє: «Не боюсь пропасти назавжди, Тільки б щастя краплю пригубити».

«Начаклую»

День у ніч лице ховає,

Не горить вже — догорає.

Не любилось, не любилось,

Просто серце швидше билось.

Миті зустрічей в кохання

Заплітали розставання,

Лиш міраж в житті моєму.

Крапка? Віриш, не проблема...

Не тривожусь, не ревную,

Як нема, то начаклую

І повірю в щирість долі —

Лиш без болю, вже без болю...

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.