Картопляне пекло у розпалі...
Історія спільного для всіх українського пекла. Колонка Олега КРИШТОФА
Я відчував, що ось-ось досягну просвітлення або помру. Цей досвід важко передати словами, тим паче українськими. У російській є відповідна лексика, але не впевнений, що правильно використаю терміни...
Спробую описати відчуття в своєму організмі: мої ноги тиснули на поверхню ґрунту із силою, зовсім не пропорційною масі тіла, здавалося, що воно щонайменше вдвічі стало важчим. Гомілкові суглоби реагували на кожен рух ниючим болем, наче у стопах сиділо по обідраному цуцику, яким я заважав поспати. З колінами все було по-іншому – всупереч усякій логіці зненацька то в одній, то в другій нозі хтось штрикав мене ножем. Коли буде нанесений удар, я не знав, тому завжди з острахом згинав і випрямляв кінцівки. Сідниць не відчував, вони боліли, але якось непомітно, увагу від них відволікали м’язи поперекового відділу спини, які невідома сила розтягувала в різні боки: хотілося просто впасти і зафіксувати їх у нерухомому стані. Найяскравіше себе поводили трапецієподібні мускули, що влаштували революцію між шиєю і лопатками й жили своїм життям, як окремі організми. Дивно, але мімічні та жувальні м’язи також не забули про себе нагадати: вони були напружені настільки, що можна було б лущити горіхи.
Це ніколи не закінчиться, бо то прояв пекла на землі, а пекло триває вічно.
Й це, напевно, не весь перелік фізіологічних проявів мого стану, але основне – це психологія. У голові боролися дві думки, що змушували страждати значно більше, ніж будь-який фізичний біль. Перша: «Це ніколи не закінчиться, бо то прояв пекла на землі, а пекло триває вічно». Друга: «Кінець близько, але чому ж не зараз?». Мій внутрішній діалог час від часу переривали видіння ангелів та демонів...
Та ось я висипав останній кошик картоплі в мішок. Світ зупинився. Наступного року потрібно посадити менше.
Читайте також: Приїздіть на Рівненщину – там посеред вулиці валяються гроші (Відео).
