«Море повертало легкість її рухам і глибоку синяву вицвілим очам, змивало роки й омивало не раз розбите серце».
Іноді мені здається, що я бачу молодими тих, кого знати молодими не могла
Зустрінеш таку бабуську, хоч і на базарі, бере вона яблуко натрудженою рукою, сухенькою, як у пташечки, земля позабивалася назавжди під шкіру, означивши темним на долоні довгу лінію життя, простягає тобі, посміхаючись: «Бери, доцю, крепко добрі ці мої яблука, солодкії» — і зсуваються часові межі, бачу дівчину в сукенці в дрібні квіточки в селі на вулиці, співає вона з подружками про «вийду я на ту гору» чи й сороміцької якоїсь про бригадіра, в карих очах іскри-смішинки, а сама виглядає якогось чорнявого Василя з іншого кутка — прийде-не прийде, обіцявся ж…
А тоді цілуються вони з Василем вересневого вечора під яблунею, зорі падають десь у Всесвіті і закочуються за горизонт, яблука тихо гупають на м’яку землю в саду — і ті яблука, як поцілунки, — солодкії…
Або сусідка пере й пересушує якісь речі свої, знаходить сукню зелену кримпленову, завмирає над нею, погладжуючи шершаву трішки, вкриту ромбиками тканину («з такого тепер і не шиють, колишня, моя ще дівоцька мода») — а я бачу її — неймовірно гарну білявку з волоссям, вкладеним у «бабетту», сукня та модна — міні — мамка, мабуть, сварилась за відкриті коліна. Але як було не вдягати, тканину ж дістала якимись правдами і неправдами, сукню шила в кравчині — дружини офіцера, в гуртожитку поруч із казармами — і вже як ішла звідти у готовій, сонце осявало весь світ і солдатики задивлялися — чисто тобі Бріджит Бардо…
Тоді цілуються вони з Василем вересневого вечора під яблунею, зорі падають десь у Всесвіті і закочуються за горизонт, яблука тихо гупають на м’яку землю в саду — і ті яблука, як поцілунки, — солодкії…
І в Тунісі кілька років тому — щодня приходила до моря на милицях літня пані років, мабуть, під сотню. Щоразу в іншому суцільному купальнику, в красивезних капелюшках з квітами і стрічками. Пергаментні, мережані судинами її руки, були вкриті віковими плямами й перенизані старовинними браслетами, перстень масивний виблискував на безіменному пальці.
Вона рішуче відкидала ті милиці на березі і заходила в море. Воно повертало легкість її рухам і глибоку синяву вицвілим очам, змивало роки й омивало не раз розбите серце.
Потім вона лягала на сусідній лежак і тихенько співала сама собі якихось пісень французькою — мене ж закидало в Париж на Монмартр, де вона понад пів століття тому продає квіти, а той, кого вона згодом називатиме «мій коханий Жан-Поль», заглянувши раз у синяву її очей і змінивши в цю мить всі свої плани на день і на життя, купує всі, аби подарувати їй — і над цим усім лине голос Едіт Піаф…
Не знаю, чому я думаю про це… Може, тому, що десь у дивно закрученій часовій спіралі це все існує і всі ми десь там — у минулому чи майбутньому — в цю мить цілуємося з кимось уперше.
