«Не хочу тої власті і її грошей»: історія земляка і його любові до Кобзаря

Дім учасника АТО Михайла Харківа і його дружини Євгенії у Скриговому колишнього Горохівського, а нині Луцького району поповнився ще одним родинним оберегом — ​портретом Тараса Шевченка. Ідентичною картиною свого часу свято дорожили батьки пані Євгенії (у дівоцтві Войтович). У радянські часи тато Іван Данилович привіз її з далекого Сибіру

«Був маленького зросту, однак мав дуже велике серце, сповнене любові до України. У повоєнні роки порівняно недовго працював секретарем сільради, а в 1953­му за націоналістичні переконання був засуджений до 25 років ув’язнення», — ​тепер уже внукам переповідає родинну історію Євгенія Іванівна.

П’ять років каторги. Звідти писав листи в чимало інстанцій і таки добився помилування. Із Сибіру повернувся з портретом Тараса Шевченка і зачитаним до потертості «Кобзарем».

Про те, хто дав в’язневі ці святі для українця речі, не розповідав. Коли дожив до свого 60­ліття, наступного ж дня поїхав у Горохів й написав заяву про відмову від пенсії. «Не хочу тої власті і її грошей», — ​скупо прокоментував сім’ї рішення. Жив лише за рахунок своєї праці: тримав кроликів, худобу, обробляв город.

Ще за життя Іван Войтович не раз повторював, що хоче, аби в останню путь його вдягнули у вишиванку. Попри заборону совєтів, пані Євгенія таки знайшла спосіб виконати батькову волю: на покійному була звичайна сорочка поверх його улюбленої хрещатої.

6 вересня минуло 32 осені, як патріот України Іван Данилович Войтович відійшов у засвіти. Ще за життя не раз повторював, що хоче, аби в останню путь його вдягнули у вишиванку. Попри заборону совєтів, пані Євгенія таки знайшла спосіб виконати батькову волю: на покійному була звичайна сорочка поверх його улюбленої хрещатої.

Час не зберіг у старенькій отчій хатині пожовклого від років лику Пророка — ​автора «Кобзаря». Він загубився, коли подружжя Євгенії і Михайла Харківих будувало новий дім. Відтоді господиня горіла бажанням створити копію тієї реліквії, на яку батьки дивилися, наче на образ. І недавно таки знайшла точнісінько такий портрет Тараса Шевченка та вишила бісером для нього прегарне обрамлення з українськими візерунками й кетягами калини. І тепер полотно в ошатній рамці — ​на чільному місці в світлиці Харківих.

А навколо — ​вишиті Євгенією Іванівною у безсонні ночі 2014–2015 років п’ятнадцять ікон — ​тоді чоловік боронив Україну на Донбасі від російського агресора. Поруч — ​синьо­жовтий стяг, за який уже шостий рік поспіль ризикують життям такі ж патріоти, як 59-­річний Михайло Харків — ​колишній учитель музики із позивним Ураган на війні.

«Ураган, приготуватися до бою», — ​почув у телефонній слухавці голос командира через кілька днів після повернення зі Сходу. Саме йшов із відром до криниці по воду, як пролунав той звичний на передовій наказ. Напевне, побратими в окопах ще довго згадували його надійне плече поруч…

Однак ні війна, ні важка хвороба, з якою Михайло Васильович тепер бореться, не змінили його доброзичливої вдачі, привітного погляду й бажання бути потрібним своїй сім’ї, родині й Україні, не затьмарили світла душі його дружини Євгенії, авторки ідеї фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого журналістами «Газети Волинь». Через це батьки не наважилися відмовляти сина Віталія, тата двох малолітних дітей, від військової служби за контрактом. Віталій Михайлович уже воював на Луганщині в складі 14­ї окремої механізованої бригади й продовжить захищати територіальну цілісність України після ротації.

До слова, Харківи мають п’ятьох онуків, які обожнюють їх за доброту і мудрість, тож буде кому передати збережені реліквії своєї родини.

Читайте також: Волинянка стала «висхідною зіркою в нанонауці та нанотехнологіях»