Нам 82 роки: «Дякую вам за те, що читаєте «Волинь»
Скільки то разів я говорила ці слова нашим шанувальникам?! І не злічити, бо ж уже майже пів століття зустрічаюся з ними, буваючи у відрядженнях
Так було і недавно, коли їздила на своє любиме, як кажу, Полісся, — зокрема в маленьке село Ставище Камінь–Каширського району. В одній з осель пощастило поспілкуватися відразу з представницями і старшого покоління — 70–літньою Надією Ратнюк, і молодшого — її дочкою Світланою, якій і сорока ще нема. Про те, як живеться їм тут, чим дорогий рідний куточок, розповім згодом у репортажі з поліської глибинки. А наразі скажу про те, що особливо втішає: обидві охоче спілкувалися, «бо ж то для газети, яку багато літ передплачують». «Дочка, то в тому (жінка показує на мобілку. — Авт.) дивиться. А я таки мушу в руки взяти газету і прочитати всеньку від першої й до останньої сторінки»…
«Мені ввечері може не бути борщу, а «Волинь» мусить бути».
У нинішній ситуації, коли реформується (оптимізується) мережа поштового зв’язку, а в результаті катастрофічно зменшується кількість відділень, які замінюються пересувними, коли скорочується число листонош, — руйнується й усталена роками система передплати та доставки видань. Тож завжди приємно здивована, коли бачу нашу газету в оселях ось таких маленьких сіл, як Ставище, а тим більш — на віддаленому хуторі десь під Білоруссю. Справжні наші шанувальники залишаються з нами, незважаючи ні на які незручності. Не забуду, як мій сусід по селу Любче на Рожищенщині Володимир Омельчук якось при зустрічі сказав: «Мені ввечері може не бути борщу, а «Волинь» мусить бути». І поки ми, журналісти, чуємо подібні слова як найвищу оцінку своєї праці, то можемо бути впевненими, що і газета, і наша праця потрібні людям. Ясно, що «зараз все є в інтернеті», то нащо, як дехто каже, ліс марнувати на папір? Та все ж традиційну пресу не варто хоронити. Принаймні, доки є такі шанувальники, які «мусять в руки взяти газету і прочитати всеньку від першої й до останньої сторінки»…
Так було і є: ті, хто творить газету, і ті, кому вона адресується, — в одній «упряжці». Наші читачі є і героями чи то коротких повідомлень, чи репортажів, і авторами, коли вже самі пишуть, розповідаючи про якусь подію, котра їх зацікавила, вразила, або викладають проблему, для вирішення якої й звернулися «до своєї газети як до останньої інстанції». Звичайно, часи настали нові. На власному досвіді можу сказати, що сьогодні журналістам надходить менше листів. Як у спілкуванні людей епістолярний стиль витіснили телефонні есемески, так і в цьому двосторонньому зв’язку — газета й читачі — помітні зміни.
З цього приводу згадаю лист вчительки — пенсіонерки Галини Ушакової із села Затурці на Локачинщині. Жінка, як і я, — любченська невістка, тож відгукнулася на одну з моїх публікацій під рубрикою «Погляд», в якій згадувалося Любче, до якого, як висловилася, має відношення (йшлося про стару яблуню на обійсті моїх свекрів, яку рука не піднімається зрубати, хоч вона вже давно не дарує плодів: їй уже понад 80 років — це вже історія родини Зубчуків, яку мені довелося «дописувати»). А від окремої публікації пані Галина перейшла до нашої газети загалом — чим вона була для неї? Зокрема, розповіла, що, працюючи в школі–інтернаті, використовувала на своїх уроках репортажі з «Волині» про малі річки нашого краю, села, що зникають. Зазначає, що її «бібліотечка» вирізок служила й іншим колегам. «І хоч зараз вона вже мало затребувана, часом із цікавості переглядаю…». Передчуваю, що, прочитавши ці рядки, ще не один наш шанувальник подумки усміхнеться, бо і в нього в домашньому архіві є такі «бібліотечки» вирізок із «Волині». Це сьогодні все так просто — загуглився і знайшов будь–яку інформацію, не виходячи з дому. А колись газета виручала.
Читайте також: Історія спільного для всіх українського пекла. Колонка Олега КРИШТОФА.
Судячи з таких листів, журналістським публікаціям люди довіряють, не сумніваючись у достовірності фактів і цифр (і цією довірою треба дорожити й виправдовувати її). Як і самим журналістам, яким, буває, пишуть лише для того, щоб «вилити душу». Бережу аркуші зі шкільного зошита, на яких — одкровення однієї молодої волинянки. Звертаючись до ведучої рубрики «Любить! Не любить», вона зізнавалася: «Про своє дуже особисте не розкажу ні мамі, щоб не засмучувати її, ні молодшим сестрам, бо не зрозуміють, ні найближчій подрузі, бо все село знатиме… А з вами поділилась — і на душі легше…». І за таку довіру теж щира вдячність нашим читачам.
