«Максимум рік, а може, тільки й пів у вас є…»

Галина гори заради свого недужого сина звернути готова була. Хлопчик від народження мав проблеми зі здоров’ям. Завдяки матері зміг відвідувати звичайну школу і навіть добре навчався попри те, що часто був відсутній, адже постійно потребував нагляду спеціалістів.

Але в п’ятнадцять літ якось усе одразу шкереберть полетіло. Те, що раніше підтримувало нормальний стан хлопця і робило його життя більш–менш стерпним, діяти перестало. Дмитро на очах марнів. І хоч останнім часом трохи полегшало, але в столицю вкрай потрібно було їхати.

— Це що таке?! — не стримуючи себе, кричав на притихлу Галину столичний «світоч науки». — Це прикол такий? Чи вам грошей нема куди діти? Він безнадійний, тут чорним по білому написано. Не бачите? — говорив, не звертаючи уваги на отетерілого Дмитра. — Тут і так диво, як він аж до п’ятнадцяти дотягнув. Ну максимум ще рік, а може, тільки й пів у вас є. Я тут нічим не зараджу, — кинув усі документи Галині і встав відчинити двері, даючи зрозуміти, що прийом закінчено. — Наступний.

Настрій у нього був зіпсований з самого ранку. По–перше, дружина з якогось дива влаштувала одну зі своїх сцен ревнощів і вічного невдоволення життям. Потім у ліфті застряг. А коли нарешті вибрався і сів у власне авто — зрозумів, що сусід, який поїхав на десять днів відпочивати за кордон, так поставив свою машину, що йому з двору просто не виїхати. Мусив витратити аж двісті гривень, аби в час пік на таксі доїхати на роботу.

Той термін, що мені залишився, проживу, як сам хочу, ти мені не указ. Зникни.

А тут ще оця жінка. Дивиться на нього з такою надією, ніби він її сина зцілить одним порухом руки. Все! Остання крапля. Стримувати себе не став, а коли та підсунула п’ятсот гривень — геть розперезався. Навіть не став дивитись у ті записи толком. Просто вилив увесь бруд, що накопичився за один ранок, і забув про них, щойно увійшов наступний пацієнт.

А для Галини той день на все життя запам’ятався. Її Дмитро вийшов з того кабінету геть іншою людиною. Мовчав з тиждень. Хоч як вона намагалась його розговорити, хоч як заспокоювала — мовчання. А потім почалось пекло. Відмовився приймати будь–що. Пропадав ночами, повертався над ранок, ледь на ногах тримаючись.

— Той термін, що мені залишився, проживу, як сам хочу, ти мені не указ. Зникни.

Запасу здоров’я вистачило на два місяці такого життя. А потім Галину чекали безсонні ночі біля ліжка нездорового сина у стаціонарі. Консиліуми спеціалістів, сльози. Просила у Всевишнього послати їй людину, яка не буде вважати її сина безнадійним, яка врятує.

Диво прийшло в особі дівчинки–інтерна. Ознайомившись з історією Дмитрової недуги, плутаючись і затинаючись, вона пояснила, що є онукою старого професора, який колись успішно рятував людей із такими симптомами, але наразі не практикує вже і навряд чи послухає онуку. Написала Галині адресу і попросила, аби та лиш не казала, хто направив.

Павло Львович розчулився. Може, і не погодився б, але розповідь про столичного професора і його вчинок зіграла свою вирішальну роль. Він дав Дмитрові те, без чого неможливе жодне життя, — надію. Не просто надію, він вселив у нього віру в себе і в свої сили. Щодня, відвідуючи хлопця, довго з ним розмовляв, розповідав, як допомагав таким, як він. Навіть привів декількох колишніх пацієнтів, які пройшли через те ж і зараз живуть нормальним життям.

…Десять років минуло. Дмитро живий. Галина — бабуся. Звісно, після всього того, що довелось приймати її синові з дитинства, він не може мати власних дітей, але став прекрасним татусем для двох донечок–близнючок своєї дружини. Ні, він не здоровий. Просто навчився жити зі своєю недугою, навчився вірити в майбутнє. Адже можливо все, головне — віра.

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також: «Не хочу тої власті і її грошей»: історія земляка і його любові до Кобзаря.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.