«Наплічник зібраний, у будь–який момент готова повернутися у зону бойових дій»

Як хлопцям нести службу, якщо скрутило спину і мучить головний біль?

— Коли на Сході України розпочалися бойові дії, я твердо вирішила, що від нашої родини йти туди належить саме мені. У молодшого брата двоє діток, тато вже в літах. Я ж у Дніпропетровській медичній академії закінчила військову кафедру, складала присягу, як молодший лейтенант запасу. Тоді, у 2011 році, здавалося, що такі кафедри — рудимент минулого, їх у вишах уже почали скорочувати. У той час і думки не припускала про військову службу. Але настав такий момент, коли сама попросилася у Збройні сили України. Мобілізували не відразу, можливо, через мою «вузьку» спеціальність. Та згодом я переконалася, що на війні потрібні не тільки хірурги, вистачало роботи й неврологу, — скупо й спокійно, з усмішкою і без похвальби почала свою розповідь Таїсія Криворучко.

Напевне ж їй, доньці священника, вихованій в атмосфері добра й благочестя, було непросто «акліматизуватися» у важких польових умовах. Але, як завжди, допомогла наполеглива вдача. Як і в школі, яку закінчила круглою відмінницею, як і в медичній академії, куди вступила без блату. Хоча Дніпро далеко від дому, зате пробилася на державну форму навчання. Інтернатуру проходила на базі знаменитої лікарні імені Мечнікова, знала в обличчя відомих нейрохірургів, які згодом робили унікальні операції пораненим воїнам.

— Після закінчення академії і у Ковельському МТМО я теж мала добру школу. Далі на роботу влаштувалася у Голобську лікарню. Ще студенткою зацікавилася темою нових підходів до лікування хвороби Паркінсона, збирала матеріал для кандидатської. Пацієнтів із таким діагнозом на Волині чимало. Ну а потім довелося вийти з мирної колії життя, — ​згадує моя співрозмовниця. — ​Але я зовсім не шкодую, що стала військовим лікарем. Хтось же повинен надавати допомогу бійцям, учасникам бойових дій.

Дівчина потрапила на службу в танкову бригаду. Батькам довго не зізнавалася, що перебуває на Сході. Але мамине серце не обдуриш. Від головного лікаря з Голоб рідні довідалися, де опинилася Таїсія. Звісно ж, переживали, щодня молилися, аби Бог захистив і їхню дитину і всіх, хто боронить Україну.

У 2015 році чимало організаційних питань з налагодження системи медичної допомоги військовим у бойових умовах вже було вирішено, діяли чіткі схеми евакуації поранених. Саме тому Таїсії Криворучко не доводилося виносити із поля бою бійців, які стікали кров’ю. У їхній медичній роті діяла наче невелика районна лікарня, де несли службу 17 лікарів різних спеціальностей. Вони не щодня були під обстрілами, від «передка» їх відділяло приблизно 15 кілометрів, але роботи не бракувало, як і труднощів. Ясна річ, часом близько «бабахкало», іноді єдино можливим транспортом був БТР, нерідко виникали екстремальні ситуації. Але розповідати про це пані Таїсія не любить, щоб не хвилювати рідних. Акцентує увагу на іншому:

— Допомагати потрібно було не лише пораненим, а й тим, хто застудився, травмувався, у кого скрутило спину, кому допікав головний біль через постійну емоційну напругу. Це були мої пацієнти. Раділа, що вдавалося поліпшити їхнє самопочуття. Дехто і досі телефонує, буває, навіть на лікування до Луцька приїжджають. Рік перебування в АТО дав мені новий і професійний, і життєвий досвід.

Під час пожежі у шпиталі ніхто не постраждав

В зоні бойових дій дівчина навчилася і дрова рубати, й вогонь у буржуйці розпалювати, аби в січневі морози в палатці посеред поля не цокотіти зубами від холоду. Та все ж захворіла на пневмонію. Після повернення додому Таїсія доліковувалася у Луцькому військовому госпіталі. Вражала старовинна добротна будівля з високими стелями й арками, сподобалося ставлення працівників до пацієнтів. Тому коли їй запропонували тут посаду невролога, без вагань підписала контракт на військову службу, а нещодавно знову продовжила його на 5 років. З цього приводу моя співбесідниця з усміхом каже:

— Коли зможу поїхати в український Крим на відпочинок, тоді й повернусь у цивільну медицину. А поки що наплічник у мене завжди зібраний, щоб бути готовою до чергової ротації. Побудеш кілька місяців на Сході, попрацюєш в новій обстановці, в іншому оточенні — ​й життя не здається рутиною.

Поміж тим енергійна й завзята Таїсія Криворучко встигала і пацієнтів у Луцькому військовому госпіталі лікувати, й наукову роботу продовжувати. Очолила неврологічне відділення, захистила кандидатську дисертацію. Поважний академік, вражений тим, що дівчина була на війні, попросив, аби вона прийшла на засідання у парадній військовій формі. Щоб виглядати елегантно й красиво, Таїсія замовила її пошиття. Вона завжди і у всьому звикла представляти Збройні сили України гідно.

А трохи згодом про начальницю неврологічного відділення Луцького військового госпіталю, капітана медичної служби Таїсію Криворучко заговорила вся Волинь. Її було визнано героїнею 2019 року в номінації «Подвиг» за мужність і забезпечення евакуації пацієнтів під час пожежі у шпиталі.

У ніч на 20 вересня пані Таїсії випало чергувати по частині. Ніщо не відчувало біди, хворі мирно спали, працівники звично виконували свою роботу. Раптом у двері постукав один із пацієнтів: «Здається, я бачив у вікні відблиски вогню, може, щось зайнялося?».

Вибігла у внутрішній дворик, підняла голову — ​палав дах госпіталю. А в будівлі — ​до сотні людей, враховуючи хворих і персонал. Не розгубитися, мобілізувати всі сили й діяти чітко та зважено Таїсії Криворучко допоміг досвід, набутий у зоні бойових дій.

Я зовсім не шкодую, що стала військовим лікарем. Хтось же повинен надавати допомогу бійцям, учасникам бойових дій.

— Кинулася у приміщення, наказала медсестрі приймального викликати пожежних, іншим — ​спокійно, щоб не виникла паніка, будити пацієнтів, одягати й виводити на вулицю. Сама взялася відкривати запасні виходи з госпіталю, дякувати Богу, їх у нас декілька. Бігла, спіткнулася, впала, скотилася сходами, але болю не відчувала. Покрівля ось-ось могла повністю обвалитися, на другому поверсі вже місцями було неможливо пройти. На щастя, вдалося вчасно винести післяопераційних, лежачих, допомагали міцніші пацієнти. Усі діяли злагоджено. Ніхто не постраждав. Через 15 хвилин хворих уже відвозили в інші лікувальні заклади. Швидко прибули начальники відділень, супроводжували їх. У тому, що ми швидко змогли справитися, — ​не лише моя заслуга, а й усього персоналу, — ​запевняла Таїсія Криворучко.

Наступного дня, довідавшись із новин про надзвичайну подію, до Луцька, як на крилах, прилетіла мама. Стояла біля госпіталю й плакала, уявляючи, яка біда могла статися. Адже були випадки пожеж у цивільних санаторіях, пансіонатах, де гинули люди. Тривожилася за доньку, яка натерпілася страху. А та заспокоювала: «Усе гаразд, мамо, головне, що ніхто не постраждав».

Дякувати Богу, її неврологічне відділення не потребувало серйозного відновлення. А от на другому поверсі роботи було чимало. Працівники дружно ліквідовували наслідки аварії, щоб якнайшвидше госпіталь став до ладу.

— Ви звернули увагу, що того року і осінь, і початок зими були теплими та сухими. Поки не закінчили покрівлю, сніг не випав. Пригадую, ми ходили на нічні чергування, у приміщенні світла, води, опалення не було. Батьки, бувало, телефонують: «Як ти там? Ми за вас молимося». І від цих слів мені завжди стає тепліше, — ​з вдячністю згадує Таїсія своїх рідних.

Її тато, настоятель храму у селі Залаззя Любешівщини, може гордитися донькою, удостоєною нагород «За участь в АТО», «За жертовність», «За бездоганну службу». А начальник Луцького військового госпіталю Василь Криворучко про нашу героїню сказав так: «Вона і в танковій бригаді, і в нашому колективі проявила себе справжнім професіоналом».