Торік на Покрову для своїх ветеранів на підприємстві приготували справжній козацький куліш.
«Я тільки місяць стажувався на «ВІЛІЇ», а засновник компанії ледь не щотижня телефонував мені на фронт»
Вони говорять про війну просто і майже з однаковим роздратуванням. Всіляко уникають пафосу і поспішають повернутися до роботи. Нині їх об’єднує два документи – посвідчення учасника бойових дій і запис у трудовій книжці. Але в кожного своя особлива і зазвичай важка для сприйняття історія
На підприємстві «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ» нині трудяться 40 ветеранів російсько-української війни. До Дня захисників і захисниць України для них щороку тут влаштовують свято, виділяють премії. Щоправда, видається, що цим чоловікам важливіша сама можливість працювати на мирній землі, дбати про своїх рідних і не шарахатися від кожного гучного звуку.
Ми попросили п’ятьох учасників АТО, які нині представляють групу компаній «ВІЛІЯ», розповісти про свій досвід війни на Сході України
«Нічого, Мішо, два-три обстріли — і ти звикнеш»…
Михайло ЧЕРПАК, 32 роки, машиніст зернових навантажувально-розвантажувальних машин ТОВ «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ»:
— Живу в маленькому селі Лопавше на Рівненщині. Тоді, у 2014-му, мені зателефонували із сільради і попросили з’явитися у військкомат, навіть повістки не принесли, я поїхав сам, — розповідає ветеран.
Потрапив в артилерію. Каже, що на полігоні мобілізовані провели зовсім мало часу, щоб чогось ґрунтовно навчитися. Та й власне не було на чому: техніка «розсипалася». Чоловік вдячний волонтерам із колишнього Демидівського району, які привезли йому хороший німецький бронежилет.
Михайло пригадує, що вперше «відчув» війну неподалік Попасної.
— Нас обстріляли, і я побачив, як трасери біля ніг пролітають. Один хлопець загинув, багато поранених. Згодом став свідком, як старшому чоловіку руку відірвало. Мені тоді один побратим сказав: «Нічого, Мішо, два-три обстріли — і ти звикнеш»…
Звикати селянину довелося до різних особливих умов: три доби не спати, ночувати на морозі під машиною і навіть харчуватися «делікатесами»: їсти від безвиході вужів, яких у цих місцях водиться чимало.
До речі, ще до російської агресії Михайло Черпак час від часу бував на Донеччині, відвідував родичів. Щоправда, у 2014-му заїхати до них не мав змоги.
Адаптуватися до мирного життя ветерану було непросто.
— Коли повернувся, не розумів трохи людей. Всі так «танцюють». Тому я зі знайомими довго не спілкувався. Хотілося тиші. Мене навіть від брязкоту дверей сіпало.
Уже два роки Михайло Черпак працює на «ВІЛІЇ», допомагає приймати й обробляти збіжжя. Каже, що непогано заробляє. А головне — робота тут повернула його до життя.
«Про нас військові чини просто забули»
Дмитро ТІЩЕНКО, технічний інспектор ТОВ «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ»:
— Бачив, що починається справжня війна. Треба було щось робити, аби ворог сюди не добрався, — так Дмитро пояснив свою мотивацію йти на фронт у 2014-му.
Тоді він мав змогу порівняти службу у мирний час та в період збройного протистояння. Адже тільки повернувся зі строкової. Каже, що на війні все було значно гірше.
— Я служив у зразковій частині, тому у нас було повне забезпечення: якісне харчування, бронежилети, зброя, боєприпаси, техніка… А тут п’ять «броніків» на 20 чоловік, — пригадує ветеран. — Спочатку ніхто не допомагав, а трохи згодом волонтери привезли спальні мішки, каву і одноразові бритви. Якась дівчина зателефонувала й запитала, що потрібно, а мій попередній «спальник» згорів, тому я його замовив…
— Коли повернувся, не розумів трохи людей. Всі так «танцюють». Тому я зі знайомими довго не спілкувався. Хотілося тиші. Мене навіть від брязкоту дверей сіпало, — згадує Михайло Черпак.
Волинянин служив у артилерії. Розповідає, що під час перших навчань на полігоні у жодну мішень не потрапили, а от у штаб, вочевидь, відрапортували, що стрільби пройшли «на відмінно». Тому підрозділ без зволікань відправили на фронт.
— Спочатку висадили вночі серед поля на кордоні Дніпропетровської області та Донеччини. Там відразу було дуже гарно: травичка, пагорби, річка…, а через місяць важка техніка перетворила цю місцину на пустелю. Згодом артилеристів передислокували на 10-й блокпост, де підрозділ фактично потрапив в оточення.
— Озброєння — «нульове»: автобус «Ікарус», одна «беха» (бойова машина піхоти. — Ред.) з кулеметом, до якого було дуже мало набоїв і в кожного по чотири ріжки і по дві гранати. Зв’язку не мали, — розповідає чоловік. — Через наш блокпост тікала піхота, кажуть: «Хлопці, що ви тут робите, вже замкнули кільце». Останніми відступали зв’язківці, тоді ми навіть води не мали, вони зарядили нам телефони, подзвонили в штаб… Виявилося, що вже всіх передислокували, а про нас просто забули.
Тоді артилеристи вибиралися своїми силами. А згодом якийсь полковник заявив: «Недобитків порозкидати по частинах». Дмитро припускає, що це зробили, аби озлоблені бійці не протестували. Після цього волинянин встиг повоювати і під Гранітним, і під Іловайськом.
Чоловік каже, що після демобілізації «на подвір’ї окопів не копав», але з друзями спілкуватися було складно, мовляв, жартів один одного не розуміли.
Після служби шукав роботу. Влаштувався на «ВІЛІЮ». Нині стежить за справністю навігаційних та охоронних систем компанії. Виховує доньку, дружина при надії, отож ось-ось сім’я Тіщенків поповниться.
«Вже у 2015-му щось собі планував, а наступного дня поїхав на Схід…»
Роман ДМИТРОЦА, 31 рік, менеджер зі збуту ТОВ «ВІЛІЯ-ПРОДУКТ»:
Романа на фронт мобілізували. Перша «безстрокова» повістка прийшла ще в березні 2014-го року. Молодий чоловік не намагався уникнути призову і через рік дочекався наступного повідомлення з військкомату з конкретною датою.
На медкомісії йому сказали: «Психічних відхилень немає, можеш воювати». Спочатку волинянина готували до «зачистки» територій, а потім направили у Слов’янськ, де якраз створили нову частину Нацгвардії.
— Ми служили на території колишнього авіаційного коледжу, там, кажуть, була база Гіркіна. На той час нас уже забезпечували як належить: ні з технікою проблем не мали, ні з харчуванням, — розповідає чоловік.
Він потрапив на війну у час відносного затишшя. Втім, зізнається, що моментами було страшно, особливо серед поля в наметі, коли, крім побратимів, на 80 кілометрів навколо нікого не було. Каже, побоювалися і ворогів, і подекуди своїх, адже під мобілізацію потрапляли дуже різні люди.
— Думав, що мені колись стане стидно перед дітьми та внуками, що нічого не зробив у такий страшний час для країни, — зазначив Богдан Іванчук.
Роман Дмитроца стверджує, що на фронті відчув різницю світоглядів волинян і жителів Донбасу.
— Не можна сказати, що ми всі однакові. Наприклад, на Великдень там чимало людей працює, а 1 Травня абсолютно усі відпочивають.
Після повернення з війни захисник одружився, а нині вже виховує маленьку донечку.
Каже, що до мирного життя вдалося адаптуватися за тиждень-два, спочатку, мовляв, було трохи лячно в людних місцях відчувати, що позаду стоїть незнайомець.
У 2019-му Романові Дмитроці запропонували вакансію у ТОВ «ВІЛІЯ-ПРОДУКТ». Нині він займається тут реалізацією борошна. Переконує, що любить свою роботу, але жодних масштабних планів у житті не будує.
— Вже у 2015-му щось собі проєктував, а наступного дня поїхав на війну…
«Ще рік після демобілізації снилася війна»
Олександр ВАЩЕНКО, 38 років, слюсар-ремонтник ТОВ «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ»:
— Майже всі, хто служив зі мною, були з Волині, один я — з Харкова. Але почувався з ними комфортно. Звикли один до одного. Багато хлопців ховалися, а я думаю, чого буду втікати, якщо там воюють такі ж, як і я, — експресивно пояснює Олександр свою позицію.
Він має причини на такі емоції, адже коли був на фронті, його перша жінка подала на розлучення. Не вірила, що повернеться живим.
Два роки з 2016-го по 2018-й харків’янин провів на війні, був командиром бойової машини, а навідником в цьому екіпажі працював швагер його майбутньої дружини, який запросив побратима на Волинь і визначив його подальшу долю.
Ще рік після демобілізації ветерану снилася війна, каже, навіть кохана боялася поруч спати. Не давали спокою спогади про похорони товаришів.
— Привозили загиблих додому… Траплялося, що ми не встигали вийти з машини, як на нас накидалися знавіснілі від горя батьки, — пригадує чоловік.
Олександр Ващенко вирішив назавжди переїхати до Луцька. Каже, тут краще. На «ВІЛІЇ» працює вже чотири роки, ремонтує техніку. У Харків із дружиною й 4-літньою донькою час від часу навідується, щоб побачити батьків.
«Я знав, що повернуся і матиму роботу»
Богдан ІВАНЧУК, 36 років, начальник відділу експорту та залізничної логістики ТОВ «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ»:
У серпні 2014 року Богдан сам прийшов у військкомат і попросився на фронт.
— Думав, що мені колись стане стидно перед дітьми та внуками, що нічого не зробив у такий страшний час для країни, — зазначив ветеран.
Він тоді лише місяць стажувався на «ВІЛІЇ». Запитав засновника компанії Євгена Дудку, чи зможе повернутися? Той гарантував робоче місце.
— Євген Степанович постійно телефонував, запитував, як справи. У процесі служби завжди була підтримка, надсилав матеріальну допомогу, — поділився Богдан Іванчук.
Він каже, що на Донбасі зустрів чимало людей, які вразили своїм патріотизмом і розумінням ситуації. За його словами, на той час навіть патронів не було, але українці все одно йшли захищати свою землю.
— Тоді здавалося, що ми стали на шлях, який назавжди змінить нашу державу. Шкода, що ні в кого з її очільників не було достатньої сили волі, щоб виправити ситуацію. Адже на тому боці теж все відбувалося хаотично, вони бігали з двостволками і не знали, що робити. Так, були б жертви, але ми б не мали нині окупованих територій. Зараз це виправити вже нереально.
Ми досі втрачаємо своїх людей, але ще ніхто не поніс відповідальності за недолугі рішення, які до цього призвели, — підсумував Богдан Іванчук.
Леонід ОЛІЙНИК.
Читайте також у нас: «На Рівненщині батько і син взялися за роботу — і змайстрували… вертольота!».
