Володимир Бондар каже, що вміння гарно співати у нього від матері.
«Якби в селі було більше жителів, то, може, й дружину знайшов би». Репортаж із Сваловичів, що на краю Волині
Володимиру Бондарю 44 роки. Все життя він прожив в одному з найменших сіл в Україні — Сваловичах, що на Любешівщині. У населеному пункті — всього 11 мешканців. Там нема ні магазину, ні інтернету, ні нормального мобільного зв’язку. Втім, виявилося, тамтешнім жителям для щастя не вистачає зовсім не благ цивілізації, а… кохання
До Володимира мене привело його незвичне і давнє ремесло. Він плете з очерету унікальні дахи. Господарство волинянина знайти було нескладно — невеличка дерев’яна хата, вкрита товстим шаром сухої тростини, виділялася серед усіх тамтешніх обійсть. Назустріч чоловік вийшов із рушником у руках, сказав, що саме смажить рибу для друга, який має приїхати в гості. Однак від інтерв’ю не відмовився.
— Йду взимку, коли вода підмерзне, на берег озера і ногою збиваю очерет, поки купа не назбирається. Потім суну додому, сушу, в’яжу снопами і переміщаю на хату… ,— розповідає волинянин.
Я ж для вас навіть одягнувся красиво, бо думав тут будете жити. У нас хоч велика різниця у віці, але я ж і юшку вмію зварити, і живність тримаю.
Далі чоловік пропонує мені ближче роздивитися його власноруч зроблений дах, проводить екскурсію господарством і знайомить з улюбленим псом Джеком, а потім… запрошує на побачення. Спершу подумала, що мені почулося. Втім, Володимир сором’язливо повторив і все ще чекав на відповідь. Довелося пояснити, що приїхала лише по роботі й на романтику зовсім не розраховувала. Але далі спілкування не пішло — господар образився, наче школяр, й навідріз відмовився зі мною розмовляти, бо ж «серце розбила». На щастя, атмосферу розрядила його сестра Людмила, яка вибігла з хати.
— Погляньте, як у нас гарно. У селі часто знімають якісь фільми, а ми при цьому живемо дуже бідно… Як на безлюдному острові, бо вулиці пусті. Навіть магазину нема, раз на тиждень приїздить машина з продуктами, щоб якогось хліба купити. Буває, їмо одну рибу, яку самі ж ловимо. Хворіти взагалі страшно, бо «швидка» може не доїхати, — поділилася наболілим жінка.
У перші хвилини спілкування я подумки співчувала новим знайомим. Вони не мають елементарних зручностей. До того ж через відсутність інтернету зовсім відірвані від світу. Однак згодом зрозуміла, що є в такому житті своя магія. У цих краях час ніби зупинився. Навіть забула, що за вікном уже ХХІ століття. Старі хати, господарське приладдя, таке ж, як і століття тому, дика природа… А доброта та відвертість місцевих жителів дивує. Он Володимир знову щиро зізнається мені у любові й зовсім не розуміє, чому я не можу залишитися.
Читайте також: Волинянин встигає і борщі синам варити, і відео у ТікТок знімати (Відео).
— Я ж для вас навіть одягнувся красиво, бо думав тут будете жити. У нас хоч велика різниця у віці, але я ж і юшку вмію зварити, і живність тримаю. Навіть на човнику можу покатати. У нас тут так мало жінок. Якби в селі було більше жителів, то, може, й дружину знайшов би, — зізнався селянин.
Чоловік не хотів нас відпускати, наполегливо просив, щоб ще трохи погостювали, й узявся нам співати. На пам’ять про зустріч навіть подарував «букетик» сушеної риби.
Ірина КРАВЧУК.
