Коли дивишся на це фото, сама собою пригадується фраза про надійне чоловіче плече...
Сповідь дружини українського моряка-героя: «Він подавив у мені всі почуття і мене як особистість»
Бути чи не бути? Ні, це не про Гамлета. Це питання витало в редакційному повітрі понад тиждень. «Та навіщо воно тобі? — казали і знайомі, і деякі колеги. — Ти знаєш ситуацію тільки зі слів жінки. А в чоловіка, може, своя правда… Та й взагалі втручатися у сімейні розбірки — справа невдячна. Тим паче він — герой…». Та до біса погляди й умовності, якщо страждає молода мама і її дитя. І, до речі, хіба героям дозволено кривдити жінок? Зрештою, ніхто з нас не хотів би, аби на місці Інни опинився хтось із наших близьких — донька, сестра, племінниця, подруга… А якщо так, то проблему треба не замовчувати, а озвучувати й шукати вирішення. До того ж такі випадки, на жаль, непоодинокі…
«Це мала бути історія безмежної любові і вірності…»
У лютому 2020–го наше видання під рубрикою «Ніхто, крім тебе» публікувало романтично–патріотичну історію молодого подружжя Володимира та Інни Варімезів. Володя — один із 24 українських військовополонених, захоплених РФ в листопаді 2018 року під час переходу з Одеси до Маріуполя військових катерів «Бердянськ» і «Нікополь» та буксира «Яни Капу», на останньому він був зв’язківцем, вважався одним із кращих радіотелеграфістів українського флоту, а його відважна наречена їздила в Москву підтримати коханого на суді, і ніщо її не злякало й не зупинило, хоч уже тоді були відомі історії Романа Сущенка, Юрія Солошенка, Павла Гриба…
«Це мала бути історія безмежної любові і вірності двох закоханих…» — писали ми тоді і щиро бажали цього молодятам, сподіваючись, що закохана пара, яка гідно пройшла крізь випробування і розлуку, житиме довго і щасливо. Тож отримавши нещодавно повідомлення від Інни, очікували дізнатися з нього про поповнення в родині чи іншу приємну подію, але…
«Казка була тільки в моїй голові…»
У подружжя і справді народився первісток, однак шлюб, по суті, розпався. Більше того — цей період Інна називає «півтора року мого пекла» і не може повірити, що це сталося саме з нею: «Якби мені хтось сказав, що я потраплю в такі стосунки, — я б, напевно, розсміялася в лице тій людині… Була впевнена, що в моїй сім’ї пануватимуть любов, турбота одне про одного і взаєморозуміння».
Розповідає, що до заміжжя її вважали самодостатньою, комунікабельною, життєрадісною дівчиною, вона до безтями любила свою роботу (яку втратила, бо чоловік заявив, що його дружина не працюватиме), а подружнє життя принесло безкінечні сварки, сльози, безглузді звинувачення. «Я постійно чула, що все роблю не так: не так готую, не так прибираю, не так перу і розвішую речі… Причому в образливій формі: «Звідки в тебе руки ростуть?». Я плакала, ні, я ридала щоразу, коли ніхто не бачив! З кимось поділитися не могла, мамі казати не хотіла, друзів в Одесі не мала — «вони тобі не потрібні, у тебе сімейне життя тепер». Звісно, були й хороші моменти, такі як новорічна поїздка в Буковель, згодом на море, та й то ми просто разом приїхали, зробили кілька фоток… і зустрілись уже перед від’їздом, тому що він був у чоловічій компанії, зі мною йому нудно», — розповідь Інни вражає, адже зовсім інакшою уявляється справжня сім’я не тільки романтичній дівчині, а й людям із солідним подружнім стажем.
А вже фрази «Куди так одяглася — що, хахаль з’явився?», «Без манікюру можна обійтись, на твої руки ніхто не дивиться» чи «Та ким ти була до мене?!» здатні вбити навіть найщиріші почуття. Та й вони, за словами молодої жінки, — то всього лиш «квіточки». Коли постало питання про дитину, Інна вважала, що ще рано: варто пожити вдвох, вирішити проблеми з ремонтом, фінансами, налагодити взаємини, але майже щомісяця чула: «Ти неплідна, за рік хіба не можна було завагітніти?». Далі чоловік і руку став піднімати на дружину. «Щоб ви розуміли рівень сили: мужчина, якому 28 років, військовий, спортивної тілобудови — і я 21–літня. Можна далі не продовжувати… А ще — вічна фраза «От будеш вагітна, буде інакше» — і я в це вірила… Боже, яка ж я дурна була!», — дивується своїй тодішній наївності Інна.
Ніхто з нас не хотів би, аби на місці Інни опинився хтось із наших близьких — донька, сестра, племінниця, подруга… А якщо так, то проблему треба не замовчувати, а озвучувати й шукати вирішення.
Почали з’являтись думки про розлучення, але тест показав дві смужки… Вова дуже зрадів, та й сама вона знов повірила, що все зміниться. Однак надії виявились примарними: хвилі недовіри, ревнощів, образ і навіть ляпасів від чоловіка чергувалися з його вибаченнями, а в голові жінки «Він же батько дитини, не можна руйнувати сім’ю» змінювалося на тверде переконання, що не варто терпіти таке ставлення до себе. Вона пережила і спричинену стресом загрозу викидня, і небезпеку передчасних пологів, а після народження малюка — зникнення молока, і чоловікове «Це твої проблеми»… Через подібні випробування проходить чимало наших жінок: одні терплять, бо надмірно кохають, інші — бо нікуди піти. На щастя, Інна мала на кого покластися, її підтримали рідні (які, до слова, спершу доклали чимало зусиль, аби допомогти молодій сім’ї налагодити стосунки), а ще вона усвідомила, що емоційний стан і здоров’я дорожчі, що дитина повинна бачити щасливу маму… Зрештою, їй треба виростити й виховати найдорожчого в світі чоловіка — свого сина, адже, як стверджує жінка, Володимир від цього самоусунувся і не виходить на зв’язок: «За весь час він купив дві пачки памперсів, вологі серветки, пральний порошок і крем. Все, що є в дитини — одяг, ліжечко, люлька, ванночка, — все завдяки моїй мамі, сестрі, хресному і знайомим, за що я їм щиро вдячна».
«Знаскока тут не мона.
Тут, запорожче, треба Соломона…»
Саме ці слова з «Марусі Чурай» Ліни Костенко весь час спадали мені на думку під час Інниної розповіді. «Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови», — відповідала сама собі рядками улюбленої поетеси. Справді, в чужій сім’ї непросто розібратись, адже не буває хтось абсолютно правий, а хтось повністю винен, але всі проблеми можна вирішити, мирно обговорюючи їх, і нікому не дано права — ні морального, ні юридичного — чинити психологічний чи фізичний тиск. Певно, про це не по літах мудро міркувала й моя співрозмовниця, бо наголошувала: «Я знаю, що я не ідеал і характер мій не кожен витримає, але вважаю, що піднімати руку на дівчину, тим більш при надії — вчинок, що не прикрашає дорослого мужчину!». І з цим складно не погодитись.
«Можливо, така поведінка чоловіка є наслідком пережитого у полоні? — хапаюся, як за рятівну соломинку, за ймовірну причину проблеми, хоч і розумію, що це зовсім не виправдовує агресії. — Чи проходив він якусь реабілітацію після повернення? Чи працювали з ним психологи?». Зі слів Інни, від психологічної допомоги тоді чоловік відмовився. «Після всього, що сталося, і подальшої популярності він одягнув корону і більше її не знімав…», — з болем констатує вона.
Читайте також: Кохана Саакашвілі показала світлини їхнього приватного життя (Фото).
Хтось може здивуватися, для чого ото жінка винесла сміття з хати. На подібні закиди Інна відповіла у фейсбуці, виклавши у кількох дописах свою історію: «Навіщо я все це виставила напоказ? Тому, що втомилася чути на свою адресу, яка я погана, що втекла від чоловіка, а він усе робить для мене й дитини. У нас багато спільних знайомих, тож знаю, що він розповідає…». А ще, можливо, її історія стане уроком для тих, хто переживає домашнє насилля: не варто терпіти приниження. Інна знайшла в собі сили перегорнути цю сторінку і йти далі. «Я вдячна чоловікові за прекрасного сина і за такий життєвий урок!», — каже вона.
Р.S. Прикро й боляче, коли ті, хто щодня готовий берегти і захищати Україну, виявляються нездатними вберегти своє сімейне вогнище, дати тепло і любов найдорожчим людям. Якщо у Володимира Варімеза інший погляд на цю ситуацію — ми готові його почути.
