«Пробач, мамочко!»

Ден і Енжела не були її рідними батьками. Про це вона знала змалку, ніхто ніколи не робив із цього таємницю і не вважав це чимось ненормальним. У родині, де зростала Кетті, таких дітей було четверо. Всіх їх тато з мамою любили однаково. Кетті відвідувала школу і музичну студію, в якій навчалася гри на бандурі. Викладачка була українкою, і Ден домовився, аби та навчила й Кетті рідної мови.

Олена Петрівна переїхала у США до чоловіка-американця, але душею була в Україні. Яких вона пісень співала! Як розповідала про рідний для неї і Кетті край. Дівчина росла і з кожним роком усе більше хотіла відвідати ту казкову країну. Вдихнути її чистого повітря. Побачити степи, гори і моря, якими була багата її історична батьківщина.

Мрія здійснилась, коли їй виповнилось тридцять.

Мрія здійснилась, коли їй виповнилось тридцять. Вона вже жила окремо від батьків, мала непогану освіту і досить пристойну посаду. У неї був наречений, і саме під час знайомства з його родиною Кетті відчула, наскільки ж їй не вистачає власної. Вона ж мов дерево без коренів. Де її така ж, як у майбутнього чоловіка, сива і трохи дивакувата прабабуся. Де дядько, в якого точно такі ж очі, як і в неї. Де тітонька по материній лінії, від якої вона успадкувала трохи викривлений безіменний палець на правій нозі? Вона жила, вона була особистістю, мала сім’ю, але у неї не було ось цього: роду, родини.

Кетті розпочала пошуки. Трохи складно було з-за кордону шукати родину в іншій країні, маючи лиш те, що написано у свідоцтві про народження. Її охоплювала тривога: а якщо у неї нікого і немає? Якщо її батьки самі були сиротами? Підтримували її Ден та Енжела. Двоє з їхніх усиновлених діток уже знайшли своє коріння, досвід у пошуках вони мали.

Через три роки Кетті зателефонував один із волонтерів. Дівчина не вірила своїм вухам. Ридання не давали осягнути і зрозуміти те, що чує. Знайшлась її родина. В Україні вона має багато родичів, які щиро зраділи звістці про те, що вона знайшлась. Кетті мала адресу і телефон.

Її зустріли щедро накритим столом у саду під старою яблунею. Кетті сиділа на почесному місці і очам своїм не вірила. Скільки ж їх. Двоюрідні, троюрідні сестри і брати. Троє тітоньок і двоє дядьків. І це лиш родина по материній лінії. Той вечір вона запам’ятає на все життя. Неймовірне відчуття. Віднині вона не одна. Вона частка чогось більшого. У неї теж є власна історія. У неї з’явилось коріння і ґрунт під ногами. Нарешті.

Тиждень відвідувань родичів і радісних знайомств. Здається, Кетті ще в житті так багато і часто не усміхалась. Вона побачила фото рідної неньки, якої не стало одразу після її появи. Познайомилася із бабусею, батьковою матір’ю, почула історію про неймовірну любов між її батьками і про те, як тато не зміг пережити втрату дружини.

Рівно через тиждень після прильоту в Кетті був день народження. Дівчина очікувала його з нетерпінням. Адже вперше вона відзначатиме його у колі своєї родини.

Першою була баба Параска. Старенька і зігнута майже навпіл, вона, приголубивши онуку, прошепотіла ніби і їй, а ніби у порожнечу:

— Пробач, онучечко. Ніяким подаруночком тебе привітати не можу. Розумієш, пенсія маленька, а я ж така нездорова, тому лиш обійму й поцілую. Все, що маю…

Кетті тоді дістала з гаманця стодоларову купюру і дала старенькій.

Кетті тоді дістала з гаманця стодоларову купюру і дала старенькій зі словами, що завжди готова допомогти. Сказала, що хоч і не має ще великих статків, але полегшити ситуацію бабусі завжди зможе. Саме тієї миті дівчина і втратила родину, яку щойно знайшла. Бо вже на ранок понеслось.

— То ти Парасці гроші дала? — ​сказала тітка Галя, в якої того дня гостювала Кетті. — ​Та ти хоч уявляєш, скільки в неї їх є. Вона з Германії отримала компенсацію і нікому ні копієчки не дала. Лиш жаліється на життя. А пенсія в неї яка, о-го-го! Там і матрац, напевне, з грошей зшитий. А в нас он троє дітей, і корова старенька, чим годуватиму їх, коли вона душу спустить, — ​заридала жінка.

Наступною була таткова мама. Вона не просила грошей прямо, лиш жалілась на те, що одинока й світу не бачила, і не знає, власне, як і де зустріне старість. А ще розповідала про заробітчан, які шлють родичам повні торби з передачами, і все нарікала на родину по материній лінії. Мовляв, вірити тим людям не варто, адже вони не надто хороші і порядні.

Кетті слухала, кивала головою, а в душі шкодувала, що виділила на цю поїздку аж два тижні. Ще шість днів поміж цих чвар вона, напевне, не витримає. Що ж… І не довелось.

Того вечора вони вечеряли всі разом. У селі саме було храмове свято, тому родина зібралась до двору бабці Кетті. Сміх, веселощі, запах шашлику. Чи алкоголь, а може, атмосфера така розслаблена нарешті дозволили Кетті сказати те, що вона так давно хотіла:

— Вас так багато, чому ж я опинилась у сиротинці?

Запала тиша. Кетті здалось, що й соловейко витьохкувати перестав. А потім якось враз зчинилося щось неймовірне.

— Це вони тебе забрати мали, — ​тицьнувши пальцем у бабусю по материній лінії, гукнула таткова мама. — ​Я сама жила, куди мені ще дитину. Та й не відомо ще, чи ти від мого сина, бо твоя мама щось дуже вже швидко після знайомства повідомила, що дитину чекає.

Тут же підскочила тітка:

— Та як ти смієш! Та твій залишив її, от вона і не витримала всього того. Ти не признала дитину, то ми повинні були? А з якого такого дива мама повинна була брати і сама виховувати дитину? Їй п’ятдесят було, щойно на пенсію вийшла. Своїх семеро на ноги ставити — ​і що? Ще одне дитя на себе брати, поки ви будете жити в своє задоволення?

Це був лиш початок. Далі зійшлись між собою, щось доводячи одне одному, вже й рідні брати і сестри. Кожен мав якусь образу, кожен перекидав відповідальність на іншого.

Читайте також: Сповідь дружини українського моряка-героя: «Він подавив у мені всі почуття і мене як особистість»

Те, як Кетті зблідла, ніхто навіть і не помітив. Тихцем вийшла з-за столу, зібрала речі. Ще сьогодні вранці такий любий дім здався чужим і порожнім. Не без зусиль, але викликала таксі до найближчого містечка, а там уже зорієнтується. Перекинула свій невеличкий чемодан через паркан і стрибнула слідом. Бачити і чути більше нікого не хотілось. Все стало на свої місця. Вона тут зайва і завше такою була.

Зателефонувала з аеропорту через чотири години. Сухо повідомила, що повинна терміново повернутись додому. Всім подякувала за прийом і вимкнула зв’язок.

…Лиш зайшовши до батьківського дому, дала волю сльозам. Енжела втішала, обіймала, і казала, що любить. Чи не вперше в житті Кетті слухала ті слова душею, а не лиш вухами.

— Пробач, мамочко! Я тільки там зрозуміла, що мала все для щастя. Як довго я шукала свій рід, свою родину. А воно ж у мене все було. Було, мамо. Лиш я не розуміла.

Анна КОРОЛЬОВА