Низький уклін Петру Кравчуку, який дослідив свій родовід до 9-го коліна

… що не міг Конфуцій помилятися

Якось натрапила у соцмережах на мудрі вислови цього давньокитайського філософа. І серед них на ось цей: «Щастя — ​це коли тебе розуміють. Велике щастя — ​це коли тебе люблять, справжнє — ​коли любиш ти». Старше покоління добре пам’ятає фільм «Доживемо до понеділка», який у 1968 році, за опитуванням радянського журналу «Советскій екран», був визнаний найкращим. Зокрема й ту фразу зі шкільного твору на вільну тему: «Щастя — ​це коли тебе розуміють». Власне, тільки її й написав у зошиті один із героїв кінострічки. Ось так сценарист обіграв цитату Конфуція (хоч і не повну), і вона, народжена в «донашоерні» дні, пішла в народ.

Тепер же спала мені на думку, коли в одній із публікацій прочитала, що, за звітом ООН «Щастя у світі», Данія — ​постійно в трійці, а то і на другому місці найщасливіших країн. А обгрунтування подавалося таке: в школах цієї скандинавської країни на обов’язкових заняттях, які введені в програму з 1993 року, вчать емпатію (слово «емпатія» походить від римського «patho», що означає глибоке, сильне почуття, близьке до страждання; це вміння співпереживати, співчувати і розуміти тих, хто тебе оточує). В результаті і в школі педагоги, і в свою чергу вдома батьки виховують щасливих дітей, а ті — ​уже своїх, і цикл повторюється. Навички співчувати іншому допомагають бути успішними в дорослому житті.

А ось найщасливіший народ у світі — ​фіни. Хоч, виявляється, самі вони в одному із опитувань «щасливчиків» поскаржилися на холодні зими, взагалі нелагідний клімат — ​їм незрозуміло, у чому їхня вибраність. І дослідник щастя Френк Мартело вважає, що справа в багатстві країни, задоволеності життям, бо ж висока його тривалість, доходи та соціальна підтримка — ​це і є добробут. У Фінляндії поважають права людини. Це одна з найкращих країн для материнства, тут одна із зразкових систем освіти у світі. Фіни дбають про екологію, уважні до питань гендеру, вони цінують гармонію між трудовою діяльністю та сімейним життям. Ось що робить націю більш задоволеною своїм життям, ніж громадян інших країн, — ​навіть при тому, що фіни з іронією ставляться до результатів різних опитувань.

Все в цьому житті взаємозв’язане: якщо ніхто не краде, не махлює, якщо люди живуть за визначеними в суспільстві правилами й рівні перед законом, незважаючи на чини, якщо ніхто не уявляє себе царьком, який зверхньо дивиться на плебеїв, то врешті-решт і матеріальне прибуде. 

Після таких висновків дослідника щастя мимоволі засумніваєшся, чи ж справді емпатія, яку в Данії вивчають з дитинства, є секретом щастя данців, а не в першу чергу високий рівень життя?

І в той же час «не відпускає» Конфуцій з його висловом, що «щастя — ​це коли тебе розуміють…». Звичайно ж, мудрець не помилявся, коли ставив на перше місце людські стосунки, духовність, моральність (є у нього ще й така фраза: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі»). Все в цьому житті взаємопов’язане: якщо ніхто не краде, не махлює, якщо люди живуть за визначеними в суспільстві правилами й рівні перед законом, незважаючи на чини, якщо ніхто не уявляє себе царьком, який зверхньо дивиться на плебеїв, то врешті-решт і матеріальне прибуде. На жаль, Україні до цього ще йти і йти. Сум навіває те, що вона у «списку за щастям» на 133-му місці серед 156 країн, і найближчі її сусіди — ​африканські країни Чад та Ефіопія.

…як мало знаю про своє коріння

Щоразу, коли мій шлях лежить через рідну Переспу чи в це село на Рожищенщині, то на в’їзді, відразу за річечкою Лютиця, мене зустрічає кладовище. Якщо й не зайду до могил мами й тата, то подумки привітаюся з ними та всіма предками, котрі покояться тут. А ще дорікну собі, що, на жаль, так мало знаю про своє коріння. Цей докір прийшов давно. Коли вже в зрілому віці мій чоловік взявся складати генеалогічне дерево нашої сім’ї, то зрозуміла, що можу розповісти лише про діда й бабу по маминій та татовій лінії. А про прадідів, прабабусь зовсім нічого не знаю. Що вже говорити про глибші пласти предків, долі, характери яких у кожному з наступних поколінь!

От якби розпитала діда Федора Данилюка, ​маминого батька, коли жив, то ця б прогалина була хоч трохи меншою. Тим більш, що він був добрим оповідачем. Коли приходив до нас (а жив із сім’єю другої дочки), то часто згадував, як у роки Першої світової війни був в евакуації в Архангельській губернії. Не дивно, що саме цей період дуже врізався йому в пам’ять — ​там померла перша його дружина, й він залишився з трьома маленькими дітьми. І на це «придане» в евакуації знайшлася друга жінка, з якою дід Федір, а тоді ще молодий чоловік, одружився, і в них народилося ще дві дочки, одна з яких — ​моя мама. Звалася вона Олена, родом була з Білорусі, мала хворе серце й померла у Другу світову війну, доживши лише до 60. Це і все, що знала про неї…

Зараз дослідженням генеалогії в Україні займаються державні архіви, приватні центри та інститути. Можна пошукати дані і у відкритих базах в інтернеті. Тільки ж якщо знаєш, що шукаєш. Тобто, коли встиг поговорити зі своїми старшими родичами, поки вони були живі. У цьому зв’язку хочеться з великою пошаною згадати літератора, краєзнавця, почесного громадянина Любешова Петра Кравчука, про якого доводилося розповідати на сторінках нашої газети. Цей чоловік дослідив свій родовід до 9-го коліна! Розпитував бабусь і дідусів, поки вони жили, і робив записи. Самотужки дійшов до того, як складаються генеалогічні таблиці. А ще працював із архівом Гірківського храму на Любешівщині, у Державному обласному архіві Волині. І, як сам каже, тоді всі болячки відступали — ​ніби якийсь голос нашіптував: «Бережи, бережи своє коріння». Мені, на жаль, цей голос вчасно нічого «не нашептав». А тепер про це можна лише пошкодувати.

…зустріччю із Моцартом і його музикою… на полях книжки про композитора

Якби хтось запитав, що найбільше вразило мене й потішило на завершення цьогорічного літа, то я б назвала роман Доржа Бату «Моцарт 2.0». Так сталося, що раніше нічого не читала із написаного цим письменником — ​українським громадянином (справжнє ім’я Андрій Васильєв) бурятсько-монгольського походження, який тепер живе у США. Роман, яким мені запам’ятається цьогорічне літо, — ​фантастика. Але, власне, вигаданий сюжет — ​австрійський композитор, який помер у молодому віці, маючи 35 років, потрапляє у сучасний Нью-Йорк. А далі вигадка переплітається з реальністю — ​життя Моцарта, його творчість скрупульозно вивчені й досліджені автором, тож для не зовсім обізнаних тут багато відкриттів…

Композитор XVIII століття з’являється на вулицях сучасного Нью-Йорка у своєму чудернацькому одязі, як це сприймається тими, хто живе у 

XXI столітті, і його сприймають як перебранця на карнавалі чи маскараді. Для нього ж самого — ​ще більше дивини: і те, що якісь криті повози (вагони у метро) рухаються самі, без коней, і неймовірна кількість народу, як на різдвяному ярмарку… Його вражають телефони — ​така собі забавка, з котрою люди не розлучаються, і замість того, щоб розглядати одне одного та все довкола, втуплюються в ці дощечки з рухомими картинками.

Ну а особливою фішкою книжки є те, що завдяки QR-кодам на її полях можна, відкривши їх фотокамерою смартфона, почути неперевершену музику композитора. Або послухати коментар автора щодо того, в якому саме місці Нью-Йорка відбуваються події. Книжка дуже легко читається, і її можна було б швидко, як кажуть, проковтнути. Але я її свідомо на якомусь розділі відкладала, розтягуючи задоволення. А коли була перегорнута остання сторінка, то стало шкода, що роман уже прочитано. Тішить те, що книжка лежить у мене на столику і я її можу будь-коли відкрити, як захочеться ще раз помандрувати сторінками незвичайного роману.

Читайте також у нас: «Неймовірно: команда лучанина з кіберспорту виграла $18 мільйонів (Фото)​».