Ніхто не знає, як свої гріхи спокутуватиме

Даниїла після похорону чоловіка вперше довго спала. Прокинулася під обід. Навстіж відчинила вікна. Вітер ніс у місто з полів запах диму. За вікном на березі рябіли жовті листочки.

— Осінь, — ​мовила жінка сама до себе. — ​Моя сорок восьма осінь…

…До цього дня вона була щасливою. А, може, їй просто здавалося. Може, щастя несправжнє. Можливо, це була її вигадка, тому що кохала Мирослава, чоловіка свого. Раділа, що росте красуня донечка. Що живуть не гірше за інших. І раптом…

— У вас онкологія, — ​прибив страшним повідомленням лікар.

Даниїла не йняла віри почутому.

— Помилка… це помилка, — ​заперечувала. — ​Потрібне додаткове обстеження.

— На жаль, це правда. Треба лікуватися. І вірити: шанс завжди є.

Вона вірила. Ще й як вірила… Бо не може залишити доньку напівсиротою. А Мирослав… Він навіть не знає, де ложки лежать, не те що якусь страву приготувати. Хіба що яєчню…

Даниїла мовчала про недугу день, другий… І врешті зважилася розповісти рідним. Чоловік не мовив жодного слова співчуття. Лише кинув спересердя:

Це ж грошей скільки на лікування треба!

— Це ж грошей скільки на лікування треба!

— Плакав мій новий комп’ютер, — ​зітхнула донька.

Даниїла такого не очікувала. Почала виправдовуватися. Мирослав не дослухав — ​пішов на балкон курити. Донька подалась у свою кімнату. Даниїла безпорадно стояла посеред кухні. В цю мить їй справді хотілося померти…

…Почалося лікування. Воно тягнуло гроші та нерви. З дому — ​до лікарні. З лікарні — ​додому. Якби не сестра, Даниїла не знає, що й робила б. У старшої сестри із чоловіком бізнес. Хліб, різну здобу випікали. Мали непогані прибутки. Лариса завжди допомагала. Коли Даниїлі йшов сімнадцятий рік, не стало батьків. В аварії загинули. Відтоді Лариса опікувалася молодшою сестрою. Раділа, що та вступила в інститут. Заміж видала. Залишила Даниїлі батьківську квартиру. Лариса з чоловіком власне житло у передмісті звели.

І ось тепер старша сестра знову, як колись, узялася допомагати молодшій. Бо Мирослав…

А Мирослав став зневажати дружину через хворобу. Те, що Даниїла готувала, викидав у сміття. Гидував. І доньці наказував навіть не доторкатися до приготованої матір’ю їжі.

— Навіщо ти це робиш? — ​зі сльозами запитувала Даниїла.

Мирослав злостився. Нарікав на весь світ. Покрикував на хвору дружину. Не хотів із Даниїлою навіть бути в одній кімнаті.

Якось Даниїла почула, як чоловік телефонував до якогось «сонечка» й призначав побачення.

— У тебе є інша жінка? — ​запитала.

— А що, не можна? Я — ​молодий, здоровий. І, до речі, я досі в своїх батьків прописаний. Якщо ти… ну, словом… Житло має залишитися мені. І, звісно, Оксані. Якось будемо викручуватися з донькою.

В цю мить Даниїлі шалено захотілося жити.

— Не хорони мене передчасно, — ​твердо мовила.

Мирослав гримнув дверима. Певно, пішов до «сонечка»…

Лариса возила сестру в столицю до тамтешніх спеціалістів. Даниїла виконувала всі рекомендації лікарів. Хвороба не задавнена. Отже, є шанс. Вона вірила…

Це були важкі дні, тижні, місяці… І очікування, що недуга мине. Що все буде, як раніше. Хоча ні. Не буде. Стосунки з Мирославом будуть інші. Точніше, ніякі. І донька… Чому Оксана наслідує батька? Якось Даниїла складала Оксанині речі. А та, побачивши, гидливо скривилася, згребла їх, кинула в пральну машинку і вимила руки. Даниїла нічого не сказала доньці. Хоча було дуже прикро…

…Вона таки поборола хворобу. Повернулася на роботу. А рідні все одно сприймали її холодно. Мирослав спав у іншій кімнаті. Й далі бігав до якогось «сонечка». Щоправда, тепер наминав страви, які готувала Даниїла.

Оксана стала студенткою. Після занять тусувалася з друзями. Зазвичай приходила додому пізно. Перекидалася з матір’ю кількома словами.

— Ми стали чужими з Оксаною, — ​скаржилася Даниїла старшій сестрі. — ​Через Мирослава. Накоськав її тоді проти мене. А він… у мене відчуття, наче стороння людина поруч живе. Ні кохання, ні поваги.

— Ніхто не знає, як свої гріхи буде спокутувати. Так колись казала наша мама…

Після роботи ніде довго не пропадав. До «сонечок» не телефонував.

…Мирослав спохмурнів. Після роботи ніде довго не пропадав. До «сонечок» не телефонував. Поривався поговорити з дружиною, але поки не наважувався.

Про те, що занедужав, першою дізналася донька.

— Оксано, мені потрібна буде твоя поміч…

У Мирослава виявили… онкологію. Справи були кепські.

— Тату, ти знаєш, що я збираюся заміж. Але весілля вже, очевидно, не буде. І, до речі, житимемо не тут, а в квартирі Антона. Його батьки на заробітках. Нам ніхто не заважатиме.

— Оксано, але я…

— Що?! Може, мама буде опікуватись тобою. Хоча, ти їй не допомагав. Я знала, що ти лямури на стороні крутив.

Мирослав розповів про свій діагноз дружині. Думав, вона пригадає йому все… Але Даниїла мовила:

— Тобі потрібно лікуватися. Будемо сподіватися на краще.

Тепер чоловік повторював її шлях: з дому — ​до лікарні, з лікарні — ​додому і знову до лікарні… Даниїла завжди була поруч. Відпрошувалася з роботи. Її розуміли, йшли назустріч.

Читайте також: Сповідь дружини українського моряка-героя: «Він подавив у мені всі почуття і мене як особистість»

Оксана ж розписалася з Антоном і поспішно перебралася в його помешкання. До батьків заходила на декілька хвилин. Мирослав плакав:

— В інших людей діти співчуття мають. До лікарні приходять. А наша…

Даниїла змовчала. Не хотіла нагадувати чоловікові, що в цьому його велика «заслуга».

Мирославові ставало гірше. Операція не допомогла. Став зовсім немічний. Злостився на Даниїлу, що вона виздоровіла. Ненавидів за це. Навіть її турботу, хоча розумів: він тепер більше нікому не потрібний…

Урешті наважився попросити в дружини пробачення за колишнє. Була ніч. Кликав Даниїлу. Але вона не чула. А може лише здалося, що кликав. Можливо, то було марення. Над ранок Мирослава не стало…

Ольга ЧОРНА