Підвода, яку господарі вже викинули, тепер додає екзотики обійстю Сластьонів.
У далекому Норильську їй снилося рідне Сошичне
Більш як чверть століття прожила Надія Сластьон у місті, яке є найпівнічнішим у світі, де щороку на два місяці настає полярна ніч. Але, як каже вона сьогодні, думками завжди була в селі на Камінь-Каширщині, де народилася й виросла, де вирішила створити домашній музей побуту своїх предків і здійснила свою мрію
«Нє, Надя, будь толковішою — не піддавайся цій хвилі»
З чого все почалося? Коли вирішила, що треба зберегти те, що служило батькам, дідам десятки літ тому, бо то та минувшина, яку не можна забувати? Звичайно, про це насамперед розмовляли з Надією Павлівною. І у жінки спогад про 1989 рік:
— Закінчивши курси провідників, я тоді працювала на залізниці. За хорошу роботу одержала в подарунок туристичну путівку до Польщі. Був, пам’ятаю, червень. Їхала, як кажуть, на легку руку. Купила декілька брошур про обласний центр Волині, про місто залізничників Ковель: «Хай будуть, — думала, — сувенірчики для поляків, з якими спілкуватимуся». В дорозі що ж я побачила? А те, що мої земляки тягнули торби з полотняними скатертинами (тоді ще льон у нас сіяли), якимись іншими речами, котрі, як я вже за кордоном побачила, вимінювали на кремплін, котрий був якраз у моді, хоч в одязі з такої синтетичної тканини неможливо було ходити. І я собі думала: «Нє, Надя, будь толковішою — не піддавайся цій хвилі». А в Польщі почула, як по телевізору виступав їхній президент і закликав купувати тільки вітчизняну продукцію — тим самим підтримати свого виробника, щоб розвивати економіку країни. І ми знаємо, як Польща піднялася значною мірою й завдяки таким патріотичним настроям, їхньому гонору.
Саме з цією поїздкою за кордон Надія Павлівна пов’язує своє бажання створити домашній музей, у якому зібрати речі побуту, що є особливою цінністю, бо за ними — життя цілих поколінь з їх традиціями, зрештою — статками.
Цей задум підігрівався ще й тим, що її мама й тато давно повмирали (вона — наймолодша з п’ятьох дітей), і кому, як не їй, зберегти все те, що їм було звичним і дорогим?!
Читайте також: «Діти мої, зараз мама пішла, а я радий…», або Історія про справжню любов.
«Доля закинула мене далеко від дому, але думка про домашній музей мене не полишала»
Але сталося так, що в цьому 1989 році Надія Павлівна за комсомольською путівкою поїхала в Норильськ. Заміж там вдруге вийшла (з першим чоловіком сімейне життя не склалося). Обранцем волинянки став Микола Сластьон, який був родом із Чернігівської області. За рідного прийняв він її сина від першого шлюбу. Бог дав їм ще одного синочка. Подружжя працювало на залізниці: чоловік був зварювальником, вона мала багато професій, бо, як каже, за будь–яку роботу бралася. У Норильську волинянка й виходець із Чернігівщини друзів–однодумців знайшли з числа таких же українців. Діаспора згуртувалася, вечорниці українські організовували, про які місцева преса розповідала. Відзначали дні народження Тараса Шевченка, Івана Франка…
Батьківську стареньку хатину не спалили — перетягли ближче до новобудови й зробили там майстерню.
— Доля закинула мене далеко від дому, але думка про домашній музей у Сошичному не полишала, — каже жінка. — Тягнуло на Волинь. І у відпустку ми вирушали сюди. Вже в 1992 році почали тут будувати собі дім. Батьківську стареньку хатину не спалили — перетягли ближче до новобудови й зробили там майстерню, в якій любив працювати мій брат Степан. Він жив із сім’єю у Володимирі–Волинському, а сюди часто приїжджав. Завдяки цьому й можна було ось так — жити в Норильську, а в Сошичному облаштовувати не лише новий будинок, а й вимріяний музей робити. Він усе це беріг.
Як же чоловік — уродженець Чернігівщини — сприйняв те, що для майбутнього проживання їхньої сім’ї дружина вибрала свою малу батьківщину?
За словами Надії Павлівни, після перших відвідин її родини Миколі тут дуже сподобалося, бо «Сошичне ближче до цивілізації, а його село, що розташоване далеко від траси, вважай, вимерло…»
Майже 27 років прожило подружжя Сластьонів у Норильську. Але одною ногою стояли, як кажуть, на своєму обійсті на Камінь–Каширщині. Перш у відпустку сюди приїжджали, а потім і назовсім перебралися. Надія Павлівна повернулася в рідне село в 2016 році, чоловік — у 2018–му — затримався, оскільки молодший син ще був студентом (як і старший брат, він обрав для навчання Пітер), аби остаточно поставити його на ноги, а тоді спокійно йти на пенсію. Саме в останні роки, вклавши багато праці, подружжя зробило своє обійстя, доповнене домашнім музеєм, таким гарним і затишним, яким воно є сьогодні.
«А з цими іконами мої батьки вінчалися в 1936 році»
У дворі під спеціально зробленим накриттям — своєрідний експозиційний зал На стіні — вишиті картини, образи.
— Вишивки подруги–односельчанки поприносили, — каже Надія Павлівна, – коли побачили, що я збираю старовину. А ікони, обрамлені рушником, — це ті, з якими мої батьки в 1936 році вінчалися. Вони мені дуже дорогі.
Власне, в домашньому музеї багато речей, які нашій героїні особливо цінні. Адже в основному це те, що колись служило батькам, що було в ужитку вже й за її пам’яті. Наприклад, ступа, в якій і юна Надя товкла мак на пироги чи для куті, жорна, на яких вони із братом мололи зерно. Є тут і частина ткацького верстата, який у піст мама ставила в хаті й ткала рядна. Знайшлося місце і для ліхтаря та гасової лампи. За словами жінки, як село й було електрифіковане, то таку лампу далеко не ховали, — коли вимкнуть, бувало, світло, то її запалювали. Плуг, яким батько орав, санчата дерев’яні, котрі брат Степан робив. Про цього, на двадцять років старшого брата, який уже відійшов у засвіти, довелося не раз почути від господині обійстя. І навіть побачити куточок, присвячений йому: на стіні будівлі — велосипед, на якому — піджак, кошичок, капелюх. Здається, як каже жінка, брат зараз прийде, сяде на ровера й поїде до лісу, як робив колись за життя, буваючи у Сошичному. Треба мати не лише бажання, а й талант, особливо романтичну натуру, щоб ось так зі смаком облаштувати експозицію домашнього музею.
Неподалік ставка, який викопали, аби захистити обійстя у мокрий рік, стоїть віз.
— Якось прийшли ми в гості до односельчан, — розповідає наша героїня. — Дивимося — в курнику лежать колеса, осі від них. Одне слово, віз розібраний. «Боже, — кажу, — дайте це мені, раз воно непотрібне». Заплатила тисячу гривень і забрала. Почистила все, помила, пофарбувала, чоловік склав — і готовий віз. Хоч запрягай і їдь. І як День села відзначали влітку, то голова громади брав цього, такого мальовничого воза, коли облаштовували в центрі Сошичного куточок побуту поліщуків.
Є в домашньому музеї, можна сказати, й живий експонат — яблуня, що росте у дворі, якій, за словами жінки, більше пів століття, — пам’ятає, як батько садив маленьке деревце, що стало з роками розлогим, гарним.
— Якось ця яблуня надумала всихати, — розповідає Надія Павлівна, — але ми з чоловіком взялись рятувати її. І вона ожила, гарно заплодоносила. Я цю яблуню обожнюю. Вона живе — і ми живемо.
