95-річний волинський ветеран щодня цікавиться, як там наші хлопці на фронті?

«Жив під Польщею, пройшов Вітчизняну, колгоспи»

Таких, як він, на цьому світі залишилося небагато. Важкі воєнні дороги, поранення, скупий кусень хліба у післявоєнний період, відбудова, злам старої суспільної системи, кілька революцій, побудова нової держави – ​все це відбувалося у нього на очах.

– Жив під Польщею, пройшов Вітчизняну, колгоспи, – ​Михайло Іванович, зважаючи на свій поважний вік, погано чує, але має прекрасну пам’ять. Про життя своє і односельчан може розповідати годинами…

Грамоті юнак навчався у сусідньому польському поселенні Листопадівка. Але часи були скрутні, тому й за плугом доводилося ходити із тринадцяти років. Як прийшла радянська влада, діватися було нікуди: батьки пішли в колгосп, а Михайло влаштувався на ферму. Яка то була каторжна праця! І люди мучилися, і тварини, яким постійно не вистачало корму. Аби врятувати їх від загибелі, селяни розбирали покриття на власних хатах й клунях і солому давали худобі.

Багато біди приніс 1941­й рік. Коли в село увійшли фашисти, колгосп перестав існувати. Як було вижити? У пригоді став садок, плоди з якого могли обміняти на сякий­такий харч. Непросто було вберегтися від каторжних робіт у Німеччині, куди масово відправляли українців. Довелося вночі покинути село. А коли через деякий час сюди повернувся — ​не впізнав ані свого подвір’я, ані хати. Окупанти облаштували в їхньому будинку кухню, поселили музикантів. До Михайла деякий час придивлялися, а потім дали завдання — ​рубати дрова. Згодом навіть спільну мову знайшов з їхніми солдатами. Каже, що вони теж хотіли швидшого закінчення війни.

Як не в полон – то на фронт

Коли німецькі війська залишали їхнє село, як і скрізь, збирали полонених. Заглянули й до Штиньків, мали намір робити обшуки. Однак музиканти, які в них проживали, мовили, що військових тут немає. Так і врятувалися. Але спокійне життя недовго тривало.

Назавжди закарбувалася у пам’яті Михайла Івановича довга і жахлива дорога на війну з Японією. Як кулеметник стрілецького полку добирався від Бурятії аж до кордону з Китаєм.

Масова мобілізація не обминула їхню сім’ю. Для Михайла Івановича війна тривала довгих сім років — ​із 1944­го до 1951­го у різних військових частинах і полках. Було багато поневірянь. Назавжди закарбувалася у пам’яті довга і жахлива дорога на війну з Японією. Як кулеметник стрілецького полку добирався від Бурятії аж до кордону з Китаєм. Залізниці на ту пору не було, тому довелося йти пішки, по 50 кілометрів щодня. Бракувало їжі й питної води. І сам дивується, як тоді вижили, й упевнений, що то лише Божа допомога порятувала. Коли добралися до місця дислокації, на солдатів було страшно дивитися – ​вони виглядали дистрофіками. Декого, дуже виснаженого, повертали назад. А решту, в тому числі й волинського солдата, після військової підготовки кинули на фронт.

Михайлу Івановичу важко навіть згадувати ті пекельні дні, не те що про них розповідати. Як у віруючої людини у чоловіка й досі серце обливається кров’ю… Довгоочікувана перемога не повернула Михайла Штинька на Волинь. Примусили ще чотири роки відслужити в автомобільному полку, оскільки нікому було вчити молодь.

Чи дочекається ветеран благоустрою на вулиці Лісовій?

Радість від зустрічі з рідною землею переповнювала серце молодого парубка, коли повернувся додому. Ладен був іти працювати будь­де. Спочатку – ​млин, харчовий комбінат, сільгосптехніка. А найтриваліший відрізок трудової біографії – ​у колгоспі рідного села Войнин. Навіть будучи пенсійного віку, ветеран не переставав трудитися і виконував обов’язки начальника місцевої пожежної охорони. І окрім цього, від голови колгоспу отримував немало завдань, бо цьому чоловікові довіряли особливо.

І досі, вже понад 70 років, Михайло Штинька проживає у Войнині разом зі старшим сином Анатолієм. Сили вже не ті, тому й не може допомагати по господарству. Але без слушної поради батька не обійтися. З великою шанобливістю і любов’ю говорить про нього і молодший син Олександр, який разом із дружиною Надією вчителює у Нововолинську. Але малу батьківщину відвідує часто. Каже, що тато чекає їх, просить розповісти новини, особливо болить йому тема війни з Росією, щодня питає, як там наші хлопці на фронті? Хоч і сам їх вичитує у газетах, без яких не уявляє свого життя. Як і без християнської літератури, бо віра в Бога для нього – ​понад усе.

Коли заговорили з Олександром про село Войнин колишньої Шельвівської сільської ради, дізналася, що мешканці вулиці Лісової, де живе їхній тато­ветеран, давно вже потерпають від бездоріжжя. Там ніколи не було асфальтівки, хоч мова про це ведеться ще з часів Союзу. Вже й нова влада неодноразово заявляла про намір допомогти. Тих півтора кілометра багнюки принаймні хоч засипати щебенем або іншим дорожнім матеріалом. Торік нібито й взялися до роботи, привезли дві вантажівки крейди – ​й на цьому все зупинилося. Тепер, після об’єднання, під покровом Затурцівської територіальної громади войнинці сподіваються, що їх почують.

У листопаді нинішнього року Михайло Іванович Штинька відзначатиме 96 років. З’їдуться до нього діти, онуки, правнуки. Добре, якщо пощастить з погодою і автомобіль зможе проїхати. То скажіть, хіба не заслужили такі ветерани, які виборювали мир і спокій для наступних поколінь, на елементарні увагу, турботу й благоустрій? 

Читайте також у нас: «78-річну бабусю побили, зв’язали і забрали в неї 30 000 гривень».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.