Найдорожчі для хлопчика подарунки від тата: одна із медалей за проявлену мужність в АТО, годинник та телефон, які подарував йому тоді, коли останній раз був у відпустці.
«Чому ти мені не снишся, татку?». Син загиблого волинського Героя пішов у перший клас...
Навіть у свої неповні сім рочків Владик Тишик із невеличкого живописного села Самоволя Павлівської громади ВолодимирВолинського району Волині, на жаль, уже знає, що таке велике горе. Бо два останні роки часто просинається вранці плачучи і ставить своїй матусі одне і те ж питання: «А чому мені не сниться татусь? Я так за ним сумую»
І, швиденько зіскочивши зі свого теплого ліжечка, в якому щоночі пригортається до мами, біжить у куточок поряд, де на столику стоїть портрет його батька, декілька інших світлин та лежать найдорожчі для хлопчика подарунки від тата: одна із медалей за проявлену мужність в АТО, годинник та телефон, які подарував йому тоді, коли останній раз був у відпустці. Міцно обіймаючи і цілуючи синочка, пообіцяв: їде на війну востаннє, а коли через рік повернеться, то вже ніколи–ніколи вони не розлучатимуться. А ще залишив Владику свою військову форму і сказав: «Ти швидко виростеш, і вона тобі так личитиме». А доля–злодійка уже готувала біду.
Юрко Тишик народився і виріс на Поліссі — у селі Мизове Старовижівського району. Йому рано довелося подорослішати, адже зовсім молодим не стало батька, і він переклав на свої ще не змужнілі юначі плечі весь тягар сільської чоловічої роботи, бо залишився із двома найдорожчими людьми — матусею та сестричкою. Мабуть, ще й через те, що сам пережив сирітство, дуже любив і як міг оберігав свого єдиного синочка, а той відповідав взаємністю. Хоча через ту проклятущу війну такі дні випадали аж надто рідко.
Молодій дружині тільки й сказав: «Постарайся мене зрозуміти — зараз, поки йде війна, я не можу вчинити інакше».
Закінчивши дев’ять класів, Юрій Тишик вступив у Старовижівське ПТУ і здобув там професію газоелектрозварника. До речі, спеціалістом був класним, тому його залюбки брали на роботу в Україні, їздив і на заробітки до Польші та Росії. Не ховався і від строкової служби в армії. Саме там подружився з Віталієм Ткачовим із Самоволі і у 2012 році, після демобілізації, вперше приїхав до нього в гості. У сільському клубі на дискотеці відразу вподобав Олю Мацолу, а вже через два роки молодята відгуляли весілля. Найщасливішим днем у їхньому подружньому житті стало 22 грудня 2014 року, коли з’явився на світ синочок Владислав. Та недовго тішився своєю кровинкою, яку любив безмежно, татусь, бо коли хлопчикові не було ще й шести місяців, отримав повістку з військкомату про проходження служби у зоні АТО. І хоча важко було залишати дружину з немовлям, не втікав, як чимало лжепатріотів, не шукав довідок про погане здоров’я, а з розумінням поставився до того, що настав час боронити рідну землю від ворога.
Спочатку були навчання на полігонах Рівного та Яворова, а потім — служба на передовій. Рік минув швидко, і можна було повертатися додому. Та душею і серцем прикипів до бойових побратимів, отож коли запропонували підписати контракт ще на рік, погодився, хоча рідні просили повернутися додому. Тоді молодій дружині тільки й сказав: «Постарайся мене зрозуміти — зараз, поки йде війна, я не можу вчинити інакше». Пізніше був другий контракт, а ще через рік — третій, потім — четвертий.
— Коли востаннє покидав рідну домівку, — пригадує Ольга Мацола, — то неначе відчував біду. Але уже дав слово і змушений був дотримати його. Тоді запевняв: це насправді останній контракт, бо все важче розлучатися із сім’єю.
До завершення служби залишалося менше двох місяців, у телефонній розмові казав, що дуже сумує за дружиною та синочком, матусею, сестрою та племінниками. А коли повернеться додому, розпочнуть зовсім інше життя, бо за час, проведений в АТО, багато чого зрозумів, немало переосмислив.
3 жовтня 2019 року Юрій Тишик чергував на блокпості на Луганщині. Там і наздогнала його смертельна куля ворожого снайпера. Обірвалося ще одне зовсім молоде життя справжнього патріота України. А для родини настали чорні дні.
Звичайно, Оля могла б наполягти, аби Юрія похоронили у Самоволі. Та, сама вже мама, добре розуміла, яке невимовне горе переживають його матуся Ольга Олегівна та сестричка Наталія, для котрих він був усім — сонцем, світлом, надією.
В останню дорогу проводили відважного воїна в його рідному селі Мизове. Серед тих, хто в ці скорботні години розділив їхнє невимовне горе, був і однополчанин — киянин Женя Руман. Саме його свого часу врятував від вірної смерті Юрко. Того дня по їхніх позиціях ворог вів особливо нищівний вогонь і неподалік окопу куля таки наздогнала Євгена. Важко поранений, він уже подумки прощався з життям. Та раптом, незважаючи на смертельну небезпеку, з окопу вискочив Юрко і потягнув товариша у безпечне місце. Про смерть Юрія Тишика Женя дізнався, коли після чергового поранення лікувався у госпіталі. Ні лікарі, ні рідні не могли зупинити хлопця. Він поспішив провести в останню дорогу бойового побратима, котрий врятував йому життя. Серед однополчан, які приїхали попрощатися з Юрком, був і його командир Богдан Кравчук. Навколішки у поліському селі стояли сотні людей, в думках проклинаючи війну і тих, хто її розв’язав.
Читайте також: ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського.
…Час летить невпинно. Цьогоріч Владиславчик Тишик пішов до першого класу. Боліло серце не лише у матусі, дідуся і бабусі, а й у всіх, хто зібрався на свято першого дзвоника, бо сумними були оченята хлопчика, який так би хотів, аби у цей час поруч нього був татусь, на якого схожий, як дві краплинки води. Але не судилося, і Влад бачить його лише на світлинах або ще усміхається він до синочка з портрета на пам’ятнику, куди вони, незважаючи на чималу відстань, часто приїжджають разом із матусею.
3 жовтня 2021 року, у другу річницю загибелі Юрія, їх не було на сільському цвинтарі, адже саме цього дня у Києві проходила акція «Дзвін пам’яті», на яку запросили маму та дружину Юрія Тишика. Там разом з іншими згорьованими батьками та вдовами вшановували світлу пам’ять кращих синів і дочок України, котрі віддали своє молоде життя за вільну і незалежну державу.
…Владик Тишик, щовечора лягаючи спати, сподівається на те, що його татусь таки прийде до нього уві сні, міцно обійме та розцілує. А ще, як було колись, посадить собі на плечі і скаже: «Як же я сильно за тобою сумую і дуже–дуже люблю, мій рідненький синочку».
Валентина ПЕТРОЩУК.
