Пізнє каяття батька

…Мати не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика із сусіднього села. Серце добра не віщувало. Бо всі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає-взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він їй. Розбіглися…

Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву — ​єдину доньку місцевих учителів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати дочці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

— А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я — ​її. Не заважайте нам.

Після весілля молодята жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, чоловік часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки — ​ні.

— Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? — ​запитувала матір.

— Він хоче яке-небудь авто купити, — ​виправдовувала чоловіка донька. — ​Аби не автобусом добиратися щодня.

А селом ширилися чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Долинув поголос і до Єви.

— Це правда, що люди говорять? — ​запитала у благовірного.

— Правда, — ​відповів. — ​Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

— Але я… я не хочу. Ти її кохаєш?

— Люську? Мені з нею добре.

…Єва склала чоловікові речі. Заглянула ще раз до шафи, в шухляди. Не залишилося нічого. Лише смуток і порожнеча в душі.

Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

— І не переслідуй мене, не турбуй. Тепер у мене своє життя, у тебе — ​своє.

— А Віточка? Доня наша?

— Ти — ​вчителька, то й виховуй. І колишня теща допоможе,  — ​зіронізував. — ​А я сина хочу. Від Люськи.

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо в них, у птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Коли треба відлітати у вирій, сумують за гніздами-оселями, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам. А людям нічого не шкода. Ні кохання, ні дітей, ні місць, де вони були щасливими. Так легко забувають усе…

Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика — ​«Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись….

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко поспішав час. Недавно Віточці було п’ять років, десять, дванадцять, п’ятнадцять…

Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Ніколи не навідувався до доньки.

Віта сумувала за батьком мовчки. Затим сум перейшов у тугу. А потім — ​в образу.

…Колись вона мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

— Ти, Єво, спробувала б особисте життя влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка вивчиться, вийде заміж. Сама залишишся.

— Я свій біль Ростикові простила. А Вітин — ​не можу. Нема в мене довіри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила з гуртожитку до училища вулицею, на якій Ростик жив із новою дружиною. Але тоді вона не знала, що він мешкає тут.

Батьків будинок показала Віті студентка із сусіднього, батькового, села.

— Дядько Ростик — ​наш далекий родич, — ​сказала дівчина. — ​Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить. Тітка Люська — ​міська пані. Ми для неї — ​сільська простота.

Ростик не знав, що донька часто після занять присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Подумки розмовляла з батьком. Розповідала, що знову відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Ймовірно, знову на побачення запросить. Може, погодитися…

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала.

— У мене нікого нема, крім мами, — ​шепотіла. — ​Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…

Бачила, батько все частіше повертався додому напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені також».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Вона завжди була вульгарно нафарбована. І одягнена без смаку, крикливо. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька.

«Я познайомила Костю з мамою, — ​розповідала подумки батькові. — ​Він їй сподобався. А йому — ​мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Весілля буде наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я також знайома з Костиними батьками. Вони приємні, гарні люди. Тато — ​добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його — ​Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька — ​татом. Я так рідко вимовляла це слово вголос…»

…У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його — ​Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

— Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, — ​жартують колеги. — ​Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що в нього найгарніша бабуся у світі.

…Ростикові хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. Не знав, як вона виглядає. А ще розповіли, що у Віти хороша сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Дітьми й онуком тішиться…

… Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Коли тепло й погідно, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлорки після прибирання. Якщо хтось заводить із цим чоловіком розмову — ​йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

Читайте також: Квіти з того світу: історія до сліз.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди й чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліками іде до найближчого генделика  — ​«Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

— Сам винен, — ​злісно кидає Люська. — ​Це ти мені на шию вішався заради хати в місті і статків моїх батьків. І, до речі, з ким нині гульдибанив?

— Сам із собою.

— Спробуй ще раз нализатися…

…Ростик знову прийде до лікарняного саду. Сяде на лавці. Чекатиме. Подумки розмовлятиме з донькою. Як колись вона з ним. А потім побреде до «Корчми» — ​«лікувати» пізнє каяття…

Ольга ЧОРНА