Урочиста мить одруження — віднині вони чоловік і жінка.
Мікеле залишив Італію заради любові до лучанки
— Коли в нас уже йшло до офіційного одруження, — розповідає Алла Пєцко, — я сказала, що на Апеннінах назавжди залишатися не збираюся. Але коли ти не проти, що ми переїдемо на постійне проживання в Україну, то я згідна вийти за тебе заміж. І він відповів: «Мені головне, щоб ти була зі мною»
«Не треба боятися починати життя з чистого аркуша»
Для кращого знайомства у затишній луцькій квартирі роздивляємося з подружжям світлини. На одній із них — щасливі Алла Пєцко й Мікеле Аскуіно (жінка не брала прізвища чоловіка–італійця, бо тоді їй довелося б міняти всі документи, а іноземці робити це клопітно). На іншому вони — у колі дорослих дочок нареченого, які прийшли привітати батька з одруженням. Є й фото, зроблені у Луцьку, де пара — із сім’єю сина Алли від першого шлюбу.
Одне слово, у кожного з них до зустрічі було своє життя. Тож із цього й почалася наша розмова.
— У мене в першому шлюбі, — розповідає Алла, — все було добре. У нас ріс син. А потім чоловік почав дуже випивати, і закінчилося тим, що ми розлучилися…
Розірвання шлюбу буде, правда, згодом — уже тоді, як жінка зустріне в Італії свого Мікеле і зрозуміє: «Коли не ладиться те, що було вже звичним, то треба відважуватися на зміни і не боятися починати життя з чистого аркуша».
Власне, це ще одна історія українки–заробітчанки, яка поїхала на чужину в той час, коли в сім’ї «добра вже не було».
— Син мав дванадцять років, — пригадує жінка. — Я знала, що він підросте і я повинна дати йому вищу освіту, тобто оплатити навчання у виші. Залишивши дитину на свою маму, яка в основному нею займалася, в 2000–му поїхала в Італію із впевненістю, що буду на чужині тільки один рік: вирахувала, що за цей час зможу зібрати потрібну суму. А воно он як затягнуло — аж на вісімнадцять літ!
Звичайно ж, цікаво почути про перший шлюб Мікеле: чому він розлучився? Алла переходить на італійську мову і запитує в нього, як зрозумію з подальших слів жінки, про це. Чоловік, сміючись, щось говорить, а вона для мене перекладає:
— У них із першою дружиною вже не було нічого спільного — дочки повиростали і сім’я їхня віджила. До речі, дружина його теж влаштувала своє особисте життя невдовзі після того, як він пішов від неї й ми вже жили разом.
«Мені головне, щоб ти була зі мною»
Закордонне життя Алли Пєцко починалося в Калабрії, що на півдні Апеннінського півострова. Але, мабуть, так мало статися, аби вона приїхала в містечко Арона, де жив Мікеле.
— Нас познайомили приятелі. Ми почали зустрічатися, — розповідає Алла. — Це була хороша людина, яка мені сподобалася. Хоч чесно скажу: їдучи в Італію, не вибудовувала планів на те, що знайду тут собі чоловіка (ще й старшого від мене на чотирнадцять років) і вийду заміж.
Про італійських мужчин, які, як знаємо, часто беруть за дружин українок, доводилося чимало читати, чути розповіді. А який Мікеле? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
— Італійські чоловіки набагато добріші за українських, спокійніші. Скільки ми вже з Мікеле разом, а я від нього не чула поганого слова. Як наші вип’ють, то скандал можуть влаштувати, обматюкати (це вже я не з чужих слів знаю, а з власного досвіду в першому шлюбі). Звичайно, всюди є винятки. Мама моя недавно з острахом розповідала про той випадок, коли італієць убив свою дружину–українку… Мені, слава Богу, пощастило з чоловіком. Я дуже задоволена, що зустріла Мікеле — таку хорошу людину.
Коли не ладиться те, що було вже звичним, то треба відважуватися на зміни.
Жінка розповіла й про таке:
— Ми вже не один рік жили разом. І ось іде до офіційного одруження. Тоді в нас була визначальна розмова, коли я сказала Мікеле, що в Італії назавжди залишатися не збираюся. Мовляв, якщо ти не проти, що ми з часом переїдемо на постійне місце проживання в Україну, то я згідна вийти за тебе заміж. Мікеле переживав, що старший за мене («як то воно буде далі?»), але у відповідь на мою умову почула від нього: «Мені головне, щоб ти була зі мною. Якщо хочеш жити в Україні, то поїдемо».
Читайте також: У бразильському Прудентополісі люблять гнати самогон, варити борщ і вулиці називають іменами Шевченка і Лесі Українки.
«Настав той день, і ми приїхали до Луцька на постійне проживання»
Найдовшою розлукою Алли Пєцко з Україною були перші майже три роки — поки не одержала документи на легалізацію в Італії. А потім уже щороку, а то й два рази на рік приїжджала з Мікеле до Луцька. Навіть ще до їхнього офіційного шлюбу, який узяли десять літ тому. Сина Алли разом одружували, тішилися, коли народилася онука Марія.
— Потихеньку привчала Мікеле до України, — розповідає жінка. — З часом йому тут сподобалося. Мабуть, тому, що я дуже хотіла повернутися додому, обставини склалися так, що чоловік, який усе життя пропрацював на будівництві, через захворювання вийшов раніше на пенсію. І майже три роки тому ми переїхали до Луцька на постійне проживання.
За якої умови наша героїня могла б все таки залишитися в Італії?
— Мабуть, якби мій син захотів жити там, — каже вона. — Але цього не сталося. Він приїжджав до нас і сімнадцятирічним хлопчаком, і згодом, як подорослішав. Ми з Мікеле старалися його всюди повозити, показати визначні місця. Та бачили, що минав тиждень — і він починав сумувати за Луцьком. Думала, після одруження щось зміниться, але де там: і невістка, як виявилося, не з тих, хто легко покидає Україну. Тут працюють, дають собі раду без закордонних заробітків.
