«Благословіть нас…»

…Ганна мала чоловіка. І могла б мати сина. Найрідніші мужчини вітали б її ранніми осінніми квітами. І подарунками-сюрпризами. Готували би щось смачненьке. А ввечері всі разом ішли б у затишний ресторанчик. Цю картину жінка малює у своїй уяві роками…

Своїх дітей Ганна не змогла народити. Двох не виносила. Разом із Кирилом оплакувала ненароджених малюків. Чоловік заспокоював:

— Будуть у нас ще діти. Мусимо вірити…

І вона вірила.

І вона вірила. Але лікарі винесли остаточний вердикт: не буде малюка, бо більше не зможе завагітніти.

А їй усміхалися на вулиці чужі діти. Наче розуміли її біль. Наче відчували її любов…

Ганна працювала медсестрою в поліклініці. По сусідству був дитячий будинок. Вона часто спостерігала за дітьми. Сідала на лавку неподалік і дивилася, як малюки бавляться, чубляться, як плачуть і сміються. Тільки, здавалося, їхній сміх інший, аніж у тих, які мають батьків. У нього інший тембр і відтінок…

А потім помітила русявого хлопчика. А може навпаки — ​він її. Малий підходив до паркану і дивився на Ганну. Спершу вона не звернула на хлопчика уваги. А він, бувало, стояв біля паркану доти, доки вона сиділа на лавці або поки не кликала вихователька.

Одного разу підійшла до хлопчика.

— Як тебе звати? — ​запитала перше, що спало на думку.

— Юрко.

У синіх очах малого було стільки смутку. Він переминався з ноги на ногу. Чекав, що вона скаже ще щось. Чи запитає. А Ганна не знала, про що розмовляти. У дітей своїх знайомих вона цікавилась тим, чи з ними чемні в садочку, про успіхи в школі, чи слухаються батьків. А Юрко інший…

— Мені пора, — ​мовила. — ​Па-па…

Юрко помахав рукою. Ганна не знала, що після цього хлопчик гірко плакав. Бо думав, може, це була мама. Просто… не впізнала його.

Після цього з  Ганною мала розмову Юркова вихователька. Підійшла, коли та сиділа на лавці. Просила не турбувати і не травмувати хлопчика.

Тепер Ганна звіддаля спостерігала за Юрком. А він знову й знову підходив до паркану й дивився на порожню лавку.

— Я знайшла нашого сина, — сказала чоловікові Ганна. — Його звати Юрком.

Кирило здивовано глянув на дружину.

— Тобто як знайшла?

— У дитбудинку. Я познайомлю тебе з ним. Ми можемо стати йому батьками.

— Я… не знаю… А де його рідні? Хто вони?

Кирило розгубився. Він не сподівався такого повороту. Зрештою, вони ніколи з дружиною не обговорювали можливості взяти у сім’ю чужу дитину.

… Ганна з Кирилом таки пішли до дитбудинку. Як зрадів Юрко, побачивши її!

Доля не гладила хлопчика по голівці. Його батьки загинули в автотрощі, коли Юркові рік виповнився. Родини, яка б узяла малюка до себе, не знайшлося. І тут, у дитбудинку, чомусь його оминали ті, хто шукав дітей. Так і доріс майже до п’яти років.

— Юрко — розумний, допитливий хлопчик, — розповідала вихователька. — І слухняний. Тільки сміється рідко.

Зате тепер, коли стояв поруч із Ганною та Кирилом, з обличчя малого не сходила усмішка.

Ганна розуміла, що потрібно пройти довгий шлях, аби всиновити Юрка. Бюрократія… Але їй з чоловіком дозволяли на вихідні брати хлопчика до себе. І це були його найщасливіші миті.

…Ганна побачила, що Кирило чимось стурбований.

— Щось трапилось на роботі? — запитала.

— Нічого. Все гаразд.

— Хвилюєшся, що ми вирішили всиновити Юрка? Не можеш звикнути до цього?

— Ні, зовсім ні…

— Може, зле себе почуваєш?

— Скажеш таке.

Згодом Кирило почав пізно повертатися з роботи. Пояснював: у їхньому відомстві то перевірки, то ще щось. А вона відчувала: поруч із чоловіком уже не так затишно, як було.

Вона вкотре завела розмову про Юрка. Нарікала на бюрократію, бо не могла дочекатися, коли їхній хлопчик залишить казенні стіни. Кирило мовчав. І це знову її насторожило.

— Нам треба поговорити про інше… про нас, — сказав якось невпевнено.

— Треба, то треба, — відповіла жартома.

— Це серйозно, Ганно.

Він ніколи не звертався до неї так офіційно. Вона завжди була для чоловіка Ганнусею.

— Ми не зможемо всиновити Юрка.

— Чому?! Ти не можеш любити його як свого сина? Ти звикнеш… потрібен час…

— Річ не в тому. У мене буде власна дитина.

— Яка дитина?

— Я зустрів іншу жінку. І вона… вагітна.

— А як же ми з Юрком? Я ж не зможу всиновити його сама. Ти ж розумієш…

— Пробач…

— Як про це Юркові сказати? Як, Кириле?! Ми йому подарували надію. А тепер її забираємо. Ми його зрадили. Ти зрадив.

— Я просто хотів свою власну дитину.

— І я хотіла… Вона, ця жінка, знає про Юрка?

— Так, я їй розповів…

Коли Ганна прийшла до дитбудинку, вихователька сказала, що її хоче бачити директорка. Виявилося, до неї приходила майбутня Кирилова дружина і матір їхньої майбутньої дитини. Вона сказала, що Кирило з Ганною розлучаються. Тому про всиновлення хлопчика не може бути мови.

— А він мені про розлучення ще нічого не казав, — мовила Ганна й вийшла з кабінету.

Юрко підбіг до Ганни. Вона обійняла його, і з очей потекли сльози.

— Мамо, не плач, — і собі шморгнув носом хлопчик.

Вона не знала, як сказати йому невтішну новину.

… Кирило ще до розлучення пішов від Ганни. Вони жили в квартирі її батьків, тому чоловік ні на що не претендував.

Ганні дозволили бачитися з Юрком. Вона пояснювала йому, що між дорослими інколи трапляються непорозуміння, власне, це й сталося. Але хлопчикові було важко осягнути ці тонкощі. Він лише розумів, що в нього не буде справжніх мами й тата.

… Ганні стало сутужно з грішми, коли пішов Кирило. Старша сестра була на заробітках. Кликала до себе й Ганну. Їй не хотілося їхати. Але треба було. Знову пояснювала Юркові різні дорослі речі. Слухав мовчки, стиснувши кулачки…

Минув час. Юрка перевели в інтернат для дітей–сиріт. Навчальний заклад був у віддаленому райцентрі. Про це Ганна дізналася в дитбудинку, коли приїхала у відпустку.

Збиралася до Юрка. Хвилювалася. Купила смаколиків. Хотіла придбати щось з одягу, але не знала, який у нього зараз розмір.

Ганна розповіла Юрковій учительці свою історію. Вчителька хлопця хвалила: гарно вчиться, не бешкетує. Лише замкнутий.

Юрко зустрів Ганну прохолодно. Здавалося, це був не той хлопчик, якого вона знала.

Я зустрів іншу жінку. І вона… вагітна.

— Не треба до мене приїжджати! — випалив. — Не треба! Ви мені ніхто!

На клаптику паперу Ганна написала свою адресу.

— Тримай. Можливо, колись знадобиться…

…Ганна довго працювала за кордоном. Коли повернулася, влаштувалася медсестрою в приватну клініку. Якось зустріла Кирила із сином. Щасливі. Згадала про Юрка. Завжди відчувала провину перед ним. Він уже дорослий. Де він, що з ним? Може, поїхати до інтернату й запитати? Але поїздку відкладала. Наче тримало щось…

…У двері подзвонили. Ганна нікого не запрошувала на день народження. Може, сусідка. Пішла відчиняти. Перед порогом стояли незнайомі хлопець і дівчина. З букетом ранніх осінніх квітів.

— Я — Юрко, — сказав хлопець.

— Юрко?! Той самий?..

— Пробачте, що тоді в інтернаті… Я був неправий…

— Ти був дитиною.

Читайте також: Що пили? Мілевський назвав суму свого найбільшого чека в ресторані

— Я завжди думав про вас. Боявся, що ви змінили адресу.

— Заходьте. Будемо святкувати. У мене день народження. Зараз на стіл щось приготую. А ти, Юрку, як живеш?

— Я — медбрат. Закінчив училище. Хотів, як ви… бути в медицині. Ми з Танею вирішили побратися. У неї також нікого нема. І я… ми хочемо попросити, аби ви нас благословили… як мама…

Тарілка випала з рук Ганни. Розбилася.

— На щастя, — усміхнувся Юрко…

Ольга ЧОРНА.