«Убивця-ґвалтівник 15 років передавав «привіти» з тюрми», – прокурор-криміналіст, який розкрив сотні вбивств на Волині
За понад чотири десятиліття своєї професійної діяльності разом із працівниками карного розшуку він розкрив сотні убивств на Волині. І здається, що й сьогодні, у свої 85, зміг би розслідувати якусь резонансну справу, покладаючись на величезний досвід, високий професіоналізм та неабияку інтуїцію. У Луцьку Анатолія Солов’юка називають людиною-легендою
Сотні убивств і покараних
Анатолій Солов’юк народився 25 жовтня 1936 року в селі Ратнів Луцького району. Раннє дитинство минуло у польському тоді Луцьку. Друга світова — перший клас. Ратнівська семирічка. Луцьке педучилище. Служба на Чорноморському флоті. Робота в школі, на авіазаводі. Потім Львівський університет. Це перші штрихи з його біографії. Здобувши освіту юриста, працював слідчим районної прокуратури, згодом був помічником прокурора області у відділі загального нагляду, потому — 27 літ прокурором–криміналістом. 2001 року пішов на пенсію, але довго не відпочивав, бо отримав запрошення працювати провідним спеціалістом в управлінні карного розшуку УМВС України у Волинській області, в групі «Сова», що спеціалізувалася на розкритті тяжких злочинів минулих років.
— Завдання криміналіста полягало в тім, що треба було виїжджати на всі тяжкі злочини, працюючи з оперативниками і місцевими. За рік в області траплялося до 60 убивств. Це були 90–ті, але тоді оперативники працювали на совість і лишалися одиниці нерозкритих злочинів. Усі тяжкі злочини розслідували слідчі прокуратури. На цю посаду брали людей совісних і досвідчених. Їхня основна робота полягала в тому, щоб зібрати докази, бо, як правило, при тяжких злочинах свідки бувають дуже рідко, а тому треба було думати, як довести вину. Але найперше завдання — встановити підозрюваного, — розповів Анатолій Солов’юк.
«Ще б таку попробувати – і можна вмирати»
Перший тяжкий злочин, який йому довелося розкривати, стався в одному із сіл Іваничівщини. Це було жорстоке вбивство дівчинки–семикласниці, яку зґвалтував і задушив односелець.
— Чоловік купив двійко поросят. Щоб «почистити» їх, запросив місцевого ветеринарного фельдшера. Той зробив свою справу, і господар поставив на стіл пляшку. Жінка приготувала закуску, гість частувався. Почався дощ. Мати попросила доньку пригнати з берега гусей. Мала побігла, ветеринар ще на кілька хвилин залишився. Гуси прийшли. Дівчинка ж додому так і не повернулася. Мати кинулася на пошуки і на березі… знайшла тіло доньки. Дівчинку вбили і зґвалтували…
Смертна кара — це справедливе покарання для убивць, на чиїх руках — смерть. Для них не має бути жодних поблажливих умов, як це трапляється нині.
Правоохоронці одразу шукали вбивцю серед мисливців, адже тоді тривав сезон полювання і в тих місцях блукало чимало людей із рушницями. Допитали багатьох, яких встановили, але результату не досягли. Коли батьки трохи оговтались від горя, Анатолій Іванович зустрівся з матір’ю і попросив її розповісти геть усе, що могло здатися дивним. Жінка згадала, що ветеринар, який іноді випивав з її чоловіком, одного разу, коли перебрав, задивився на їхню дочку і сказав: «Ще б таку попробувати — і можна вмирати». Це дало підстави працівникам слідчо–оперативної групи зайнятися перевіркою його можливої причетності до вбивства. Тут необхідно сказати, що підозрюваний на похороні ніс труну покійної. Після проведення слідчо–оперативних заходів було доведено його вину, а згодом відбувся суд, і він отримав 15 років позбавлення волі. Весь цей час убивця передавав прокурору «привіти» з тюрми. Душогуб строк відсидів, але доля розпорядилася так, що після виходу з колонії його вбили йому подібні...
Найбільший розгул злочинності на Волині припав на 1990–ті
Ще одне жорстоке убивство, яке пригадав наш співрозмовник, сталося біля Нововолинська. Нині на в’їзді до міста росте береза. Дерево на місці трагедії посадила мама убитої дівчинки–дев’ятикласниці. Це був 1975 рік. Школярка їхала з Луцька до Нововолинська. Вона купила в обласному центрі олії (бо тоді був дефіцит) і поверталася додому. Вийшла з автобуса біля четвертої шахти, але… батьки її так і не дочекалися. Неподалік була спецкомендатура, де будували завод, на якому працювали колишні ув’язнені. Там прокладали каналізацію і обіч дороги лежали труби. Дівчину вбили і зґвалтували, кинули в рів і присипали землею. Тіло наступного дня знайшла мати. За 32 метри від того місця виявили й сумку жертви, в яку ґвалтівник заховав її одяг. Там же була банка з олією на якій виявили відбитки пальців, але чиї вони — було загадкою. А ще складність полягала в тому, що вони були залиті олією. Застосувати традиційні порошки для фіксації відбитків було неможливо. Тому Анатолій Солов’юк сфотографував їх звичайним фотоапаратом, а банку направили на експертизу. Але там відбитків не виявили. Тому знімок став основою для доведення вини підозрюваного «хіміка» Осипенка, який згодом отримав виключну міру покарання.
Найбільший розгул злочинності на Волині припав на 1990–ті роки. Приміром, у 1992–му було розкрито 56 убивств, у 1998–му — 64, у 2000–му — 60.
Запитую Анатолія Івановича, як він ставиться до смертної кари, адже, маючи досвід розкриття тяжких злочинів, бачив і обличчя сотень убивць, і згорьованих батьків їхніх жертв.
— Це справедливе покарання для убивць, на чиїх руках — смерть. Для них не має бути жодних поблажливих умов, як це трапляється нині.
...Анатолій Солов’юк видав свої спогади у книзі «Тернистими стежками». Там, крім жахливих історій, подробиці яких довелося з’ясовувати правоохоронцю, ветеран прокуратури надрукував вірші. Один із них присвячений дівчинці, на місці загибелі якої мати посадила дерево, — «Берізчині сльози».
Аліна ВІТИНСЬКА.