Додайте «страхові» таких рис, які викличуть у дитини усмішку, та спрямують її уяву в «легке» русло!
Якщо дитина просить: «Налякай мене»
— Розкажи мені щось страшне, будь ласка!
Син обожнює слухати страшилки. Будь–які. Він уже знає про чорну руку й темну кімнату, про мертву принцесу і Вія. Та йому мало. Найперше, що завжди замовляє, коли випаде вільна хвилинка для читання або розповіді, — «щось страшне». Слухає з привідкритим ротеням і таким зацікавленням, що, здається, вбирає слова не те що вухами, — кожною клітинкою шкіри. При цьому завжди прагне деталей, яких, очевидно, не вистачає йому до уявної картинки.
Завжди в такі моменти у мене виникають сумніви, чи не зарано усе це: дитині немає ще й п’яти, а сестричка уже познайомила його з «чорною рукою» і, схоже, та йому припала до вподоби. Між тим, нею зазвичай лякали один одного в дитячих таборах, а це уже шкільний вік. Чи можна у цій ситуації нашкодити, розповівши щось передчасно? Взагалі варто відгукуватися на потребу страхатися? Відповідь на це питання ствердна.
Тут якраз правило «якщо дуже–дуже чогось хочеться, то це треба задовольнити» працює. Тобто наші милі «сонечка» потребують страхів, як води. Це важливий момент психологічного розвитку. Багато психологів, а серед них і Світлана Ройз, книги, дописи і рекомендації якої я дуже люблю читати й пропускати через свої питання, радять розповідати дітям про Кощія і Бабу Ягу стільки, скільки вони просять. Щодо мого сина, то Ройз каже, що саме з чотирьох років дітлашня через такі оповіді проходить через свої страхи, прокручує почуте в уяві сотні разів — й так вчиться з ними боротися. Якщо у неї це виходить — стає героєм, тобто самого себе сприймає як особливу людину, здатну на перемогу у важкій боротьбі. Наприклад, мій малий зараз ділиться, що він — кіт–павук (як людина–павук, але чотирилапа).
Якщо ж дитина злякалася, то радять той її страх разом із нею намалювати або обговорити: зобразити його в рожевому та з бантиком, уявити, чи любить він морозиво, як він послизається на льоду…
Велике «але» в цій темі стосується виду «страшилок»: розказане рекомендується, показане — строго за віком. Історії, оповіді — так, мультфільми, фільми — тільки з врахуванням вікового обмеження. Ось як пояснює це правило психотерапевтка, яка працює з дітьми, Світлана Ройз: «Коли ми читаємо книгу, то зображення, яке створюємо, пластичне. Кожного разу читаючи, уявляючи, ми можемо внести зміни до нього… Але зображення, яке ми бачимо на ілюстрації чи у мультфільмі, — вже сформоване, «привнесене зовні», може викликати напругу і стати тригером». (Тригер — подія, що викликає в людини раптове повторне переживання психологічної травми).
Світлана Ройз загострює увагу батьків ще й на зображеннях «страхів» у книгах і мультиках для дітей до 9 років, коли інформацію вони сприймають зовсім некритично, усьому вірять. Нам малюнки можуть здатися ідеально страшними, навіть кумедними, а дітям по–справжньому жахливими (не забуваймо, що створюють те все для дитячих книжок дорослі, які не завжди консультуються з дитячими психологами). Пам’ятаю себе: другокласницею, коли читала Румунські народні казки, сторінку, на якій була зображена височезна відьма з величезними кігтями, швиденько перегортала, не розглядаючи, разом з наступною (так було, якщо вдома перебувала сама).
Читайте також: ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського.
У будь–якому випадку варто, звісно, спостерігати, як реагує дитина на почуте чи побачене (навіть якщо мультик дозволено 6+, а їй шість). Якщо ж злякалася, то радять той її страх разом із нею намалювати або обговорити: зобразити його в рожевому та з бантиком, уявити, чи любить він морозиво, як він послизається на льоду… Тобто рекомендують додати «страхові» таких рис, які викличуть у дитини усмішку, та спрямують її уяву в «легке» русло.
Якщо маєте, шановні читачі, свої відкриття про такий складний сімейний світ, який психологи досліджують століттями й досі щось винаходять, – діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13, «Цікава газета на вихідні».
