До багатьох титулів Анатолія Никонюка нинішньої осені додався ще один – він тепер ще й Почесний громадянин Луцького району.
«Якби не Никонюк, то наше Городище ніколи б не стало таким європейським» (Відео)
Про це говорила при зустрічі голова Городищенської громади, що в Луцькому районі, Світлана Соколюк і її односельці, з якими спілкувалася. Анатолій Олександрович, котрий багато років керує знаним на Волині господарством ТзОВ «Городище», колись добивався через Верховну Раду, аби в цьому населеному пункті, за яким свого часу міцно закріпився статус неперспективного, була сільська рада (сьогодні довкола нього об’єдналося 21 село!). Він усе робив і робить для того, щоб молодь не розліталася по світах
«Скарб із давньоруського поселення свідчить про глибоке коріння села»
Із Городищем у мене пов’язаний такий спомин. Це було в 1983 році. Одного дня до нас в редакцію прийшов викладач Волинського національного університету (на той час — Луцького педінституту) Михайло Кучінко. Археолог за покликанням, він співпрацював із нашою газетою — завжди тримав у курсі своїх знахідок. А того разу Михайло Михайлович розповів про особливу удачу: під час розкопок, які проводив зі своїми студентами на території давньоруського поселення у цьому селі, було знайдено дивовижний скарб: 20 предметів, серед яких — срібні жіночі нашийні прикраси — гривни. Наші читачі тоді побачили їх на сторінках газети. А згодом — під час періодичних показів — і відвідувачі Волинського краєзнавчого музею, куди знахідку було передано на зберігання.
Коли ж нинішньої осені я приїхала в Городище, то на сліди цього скарбу натрапила у музейному куточку, облаштованому у місцевій школі. Тут є знімок, на якому згадані прикраси. А ще макет поселення — 34 зруби-напівземлянки, які досліджував, зокрема, Михайло Кучінко. Вчитель історії Ігор Яцюра вже докладніше розповів про музейну експозицію, яка до 2013 року була в Будинку культури, а затим її, оновивши, перемістили в школу, аби можна було проводити тут уроки, ілюструючи розповідь експонатами, які свідчать про глибоке коріння села. І, звичайно ж, ми побували безпосередньо на місці поселення, яке датується X–XIII століттями. Ігор Олександрович, який, до речі, не лише педагог, а й священник (він — настоятель храму Андрія Первозваного села Рованці Луцького району), розповідав:
— Слов’янське поселення, що дало початок селу Городище, було розташоване на правому березі річки Полонка — три-чотири метри над рівнем заплави. Узвишшя давало можливість краще захищатися від ворогів, а оскільки населення займалося землеробством, то потрібний був доступ до води. Тут ближче, як зараз, до річки колись і село було, старовинна церква стояла, яку в роки Другої світової війни німці спалили. На її місці в наші дні зведено нову. А забудова вже сучасного Городища змістилася далі…
Пам’ятник-фігура на узвишші привертає увагу. Це — ще один свідок минувшини: поставлений він в часи, коли людей косила чума. Біля нього молилися і просили у Бога порятунку. Про це нагадує і напис, який склали, як зазначається, «женихи и девушки 1899 года».
«І я з сім’єю живу в одному з тих будинків, які в господарстві зводили для молодих спеціалістів»
Про село — яким воно було, яким стало — ми говорили із головою Городищенської громади Світланою Соколюк. Агроном за спеціальністю, Світлана Василівна уже багато літ на державній службі. Власне, відтоді, як село перестало бути бригадним підрозділом колгоспу з центром у Чарукові, а згодом і свою сільраду мало. Жінка родом із Рівненщини. А сюди приїхала в 1985 році за направленням із дипломом Горохівського радгоспу-технікуму.
— На Львівській трасі неподалік Городища побачила великий стенд з написом: «Слава праці!», — пригадує. — Подумала, що, мабуть, тут багато молоді живе, що село, як мовиться, ходить у передовиках. А виявилося, що лише два роки тому воно було відокремлене від Чарукова й тут уже був свій колгосп із назвою «Росія»…
Контора господарства розташовувалася в старенькій хатині. Школа — у чотирьох пристосованих приміщеннях, Будинок культури — такий же, повоєнний. А це ж уже 1980-ті! І хто знає, чи затрималася б на Волині рівненчанка, якби в Городищі не почалися зміни, завдяки яким неперспективне село розбудувалося…
— Анатолій Никонюк вдихнув у нього нове життя, — каже Світлана Василівна. — Він побудував школу, яку ми відкрили в 1992-му, дитячий садочок, Будинок культури. Люди побачили хороші дороги. А ще і в Городищі, і в Мартинівці та Григоровичах, які теж належали до колгоспу «Росія», звів десь тридцять будинків для молодих спеціалістів. В одному з них і наша сім’я живе (Світлана Василівна тут і кохання своє зустріла, заміж вийшла. — Авт.). Пройдіться з хати в хату, поговоріть з людьми — і вам кожен скаже, що якби не Никонюк, то наше село ніколи б не стало таким європейським. Він хоче, аби молодь, без якої нема перспективи, не розліталася по світах, і все для цього робить.
Так було і під час першого приходу Анатолія Олександровича в це село, так є і тепер, коли він ось уже майже двадцять років очолює господарство ТзОВ «Городище» (перерва була з 1997 по 2002-й, коли чоловік із сім’єю переїхав у Гірку Полонку, оскільки дружина тяжко захворіла й хотіла вмирати у своїй хаті). Без перебільшення, за словами голови громади, Анатолій Никонюк врятував господарство від занепаду, розвинув його — нині в обробітку 10 тисяч гектарів землі, орендованої не лише в Луцькому районі, а й на Рівненщині.
«Завдяки такому господарнику люди вдома роботу мають»
Про те, яким було Городище колись, добре знає Софія Панасюк, з якою ми того дня зустрілися. Софія Пахомівна недавно відзначила поважний ювілей — 85-річчя. Хоч родом вона із Несвіча, Городище давно стало їй рідним, бо ж дев’ятнадцятилітньою сюди прийшла працювати в місцеву бібліотеку. Тут заміж вийшла, трьох дітей дав Бог подружжю. На жаль, рано, маючи лише 37 років, жінка овдовіла, тож доньок і сина вже самотужки піднімала. І хату, яку починала будувати з чоловіком, сама викінчувала. У батьківській оселі залишився син Роман із сім’єю, а дочки порозліталися.
— Багато літ, — пригадує жінка, — Городище було бригадним селом, яке занепадало. І так було до кінця 1980-х, аж поки Никонюк не почав розбудовувати його. Завдяки такому господарнику люди роботу мають не десь на чужині, а вдома.
Онук Софії Пахомівни, як каже жінка, то ще їздить на заробітки, а от син шоферує у ТзОВ «Городище». І свою господарку родина тримає — техніку придбали, щоб поле було чим обробляти. А от корову, як і багато хто в селі, збули й «живуть, як у Європі: кожен займається тим, що йому під силу й приносить якийсь дохід».
У такому селі й багатодітна сім’я дає собі раду, як довелося почути від матері дванадцятьох дітей Марії Неведюк. У вересні цього року жінка народила найменшенького Тимофійка, тож зараз перебуває у декретній відпустці.
— А до цього працювала дояркою, — розповідала вона. — Хоч маю статус багатодітної матері і вже пенсію одержую, але велику сім’ю непросто утримувати на такі гроші, тож не сиділа вдома. Тим більше, що заробіток на фермі хороший — 12–13 тисяч. Тимофійко трошки підросте — знову вийду. Поки буду на роботі, чоловік догляне за меншими дітьми — він працює в охороні в основному в нічну зміну. Як я і вдома, то всю важчу роботу по домашньому господарству бере на себе — шкодує мене.
А господарство чимале — і коник, і корівка є, і шестеро свиней, щоб у морозилці м’ясо не виводилося. Та ще й бичків подружжя годує, бо ж «скоро два солдатики з армії вернуться, то треба буде одягнути їх». Жінка не робить секрету з того, що не завжди чоловік був «таким хорошим».
— Якийсь період він випивав, — зізнається, — а то не життя: коли стільки дітей, то треба удвох свого спільного воза тягнути. А вже шість років, як покинув пити, і все у нас добре. Ніхто не скаже, що наші діти ходять з торбами по селу і просять їсти. Що стараються помогти комусь і копійку свою заробити — коником підвезти з поля картоплю, буряки, то таке є. І, мабуть, не тільки в нашій багатодітній сім’ї. Але ж хіба то погано?
«І про господарство дбаємо, і про те, аби громада розвивалася»
І насамкінець була, звичайно, зустріч із Анатолієм Никонюком, про якого стільки хорошого почула від мешканців Городища. Анатолій Олександрович — заслужений працівник сільського господарства (це почесне звання одержав ще за Президента Ющенка), «Людина року- 2021», а нинішньої осені став ще й Почесним громадянином Луцького району. Так поцінована його праця. А він нею живе — це відчувалося в розмові з перших слів чоловіка. Згадалися і далекі 1980-ті, коли ще зовсім молодим почав господарювати в Городищі, і те, що з роками йому, уродженцю Шклиня на Горохівщині, це село стало особливо дорогим. Зокрема, як розбудовував його, дбав про молодих спеціалістів і про те, аби в новій школі діти не мерзли у класах з бетонною підлогою, покритою сяким-таким лінолеумом, як передбачалося проєктом, а «лісу із Закарпаття навозив і зробив підлогу дерев’яну».
Коли мова зайшла про те, що люди мають роботу і не тягнуться за закордонними заробітками, Анатолій Олександрович сказав:
— Ясно, що тепер при потужній техніці робочих рук треба значно менше, як колись. Але на сьогодні в господарстві зайнято не менш як 120 мешканців Городища. І заробітки у них добрі. Механізатори мають по 30, а то й 50–60 тисяч гривень.
А ще наголосив ось на чому:
— Ми і про господарство дбаємо — це само собою зрозуміло, і про те, щоб громада розвивалася. Щороку 5–6 мільйонів гривень (а цьогоріч буде й більше) спрямовуємо на благодійність. Те, щоб перекрити адмінбудинок, Будинок культури, потягло понад 3 мільйони. Я Городищенську сільраду колись, скажемо так, породив — через Верховну Раду добивався, щоб вона тут була, а тепер стараюсь із громадою, в якій об’єдналося 21 село, співпрацювати. Інакше бути не може, якщо хочеш, щоб людям краще жилося. «Якби не Никонюк, то наше Городище ніколи б не стало таким європейським»
Щороку 5–6 мільйонів гривень (а цьогоріч буде й більше) спрямовуємо на благодійність.
Про це говорила при зустрічі голова Городищенської громади, що в Луцькому районі, Світлана Соколюк і її односельці, з якими спілкувалася. Анатолій Олександрович, котрий багато років керує знаним на Волині господарством ТзОВ «Городище», колись добивався через Верховну Раду, аби в цьому населеному пункті, за яким свого часу міцно закріпився статус неперспективного, була сільська рада (сьогодні довкола нього об’єдналося 21 село!). Він усе робив і робить для того, щоб молодь не розліталася по світах
«Скарб із давньоруського поселення свідчить про глибоке коріння села»
Із Городищем у мене пов’язаний такий спомин. Це було в 1983 році. Одного дня до нас в редакцію прийшов викладач Волинського національного університету (на той час — Луцького педінституту) Михайло Кучінко. Археолог за покликанням, він співпрацював із нашою газетою — завжди тримав у курсі своїх знахідок. А того разу Михайло Михайлович розповів про особливу удачу: під час розкопок, які проводив зі своїми студентами на території давньоруського поселення у цьому селі, було знайдено дивовижний скарб: 20 предметів, серед яких — срібні жіночі нашийні прикраси — гривни. Наші читачі тоді побачили їх на сторінках газети. А згодом — під час періодичних показів — і відвідувачі Волинського краєзнавчого музею, куди знахідку було передано на зберігання.
Коли ж нинішньої осені я приїхала в Городище, то на сліди цього скарбу натрапила у музейному куточку, облаштованому у місцевій школі. Тут є знімок, на якому згадані прикраси. А ще макет поселення — 34 зруби-напівземлянки, які досліджував, зокрема, Михайло Кучінко. Вчитель історії Ігор Яцюра вже докладніше розповів про музейну експозицію, яка до 2013 року була в Будинку культури, а затим її, оновивши, перемістили в школу, аби можна було проводити тут уроки, ілюструючи розповідь експонатами, які свідчать про глибоке коріння села. І, звичайно ж, ми побували безпосередньо на місці поселення, яке датується X–XIII століттями. Ігор Олександрович, який, до речі, не лише педагог, а й священник (він — настоятель храму Андрія Первозваного села Рованці Луцького району), розповідав:
— Слов’янське поселення, що дало початок селу Городище, було розташоване на правому березі річки Полонка — три-чотири метри над рівнем заплави. Узвишшя давало можливість краще захищатися від ворогів, а оскільки населення займалося землеробством, то потрібний був доступ до води. Тут ближче, як зараз, до річки колись і село було, старовинна церква стояла, яку в роки Другої світової війни німці спалили. На її місці в наші дні зведено нову. А забудова вже сучасного Городища змістилася далі…
Пам’ятник-фігура на узвишші привертає увагу. Це — ще один свідок минувшини: поставлений він в часи, коли людей косила чума. Біля нього молилися і просили у Бога порятунку. Про це нагадує і напис, який склали, як зазначається, «женихи и девушки 1899 года».
«І я з сім’єю живу в одному з тих будинків, які в господарстві зводили для молодих спеціалістів»
Про село — яким воно було, яким стало — ми говорили із головою Городищенської громади Світланою Соколюк. Агроном за спеціальністю, Світлана Василівна уже багато літ на державній службі. Власне, відтоді, як село перестало бути бригадним підрозділом колгоспу з центром у Чарукові, а згодом і свою сільраду мало. Жінка родом із Рівненщини. А сюди приїхала в 1985 році за направленням із дипломом Горохівського радгоспу-технікуму.
— На Львівській трасі неподалік Городища побачила великий стенд з написом: «Слава праці!», — пригадує. — Подумала, що, мабуть, тут багато молоді живе, що село, як мовиться, ходить у передовиках. А виявилося, що лише два роки тому воно було відокремлене від Чарукова й тут уже був свій колгосп із назвою «Росія»…
Контора господарства розташовувалася в старенькій хатині. Школа — у чотирьох пристосованих приміщеннях, Будинок культури — такий же, повоєнний. А це ж уже 1980-ті! І хто знає, чи затрималася б на Волині рівненчанка, якби в Городищі не почалися зміни, завдяки яким неперспективне село розбудувалося…
— Анатолій Никонюк вдихнув у нього нове життя, — каже Світлана Василівна. — Він побудував школу, яку ми відкрили в 1992-му, дитячий садочок, Будинок культури. Люди побачили хороші дороги. А ще і в Городищі, і в Мартинівці та Григоровичах, які теж належали до колгоспу «Росія», звів десь тридцять будинків для молодих спеціалістів. В одному з них і наша сім’я живе (Світлана Василівна тут і кохання своє зустріла, заміж вийшла. — Авт.). Пройдіться з хати в хату, поговоріть з людьми — і вам кожен скаже, що якби не Никонюк, то наше село ніколи б не стало таким європейським. Він хоче, аби молодь, без якої нема перспективи, не розліталася по світах, і все для цього робить.
Так було і під час першого приходу Анатолія Олександровича в це село, так є і тепер, коли він ось уже майже двадцять років очолює господарство ТзОВ «Городище» (перерва була з 1997 по 2002-й, коли чоловік із сім’єю переїхав у Гірку Полонку, оскільки дружина тяжко захворіла й хотіла вмирати у своїй хаті). Без перебільшення, за словами голови громади, Анатолій Никонюк врятував господарство від занепаду, розвинув його — нині в обробітку 10 тисяч гектарів землі, орендованої не лише в Луцькому районі, а й на Рівненщині.
«Завдяки такому господарнику люди вдома роботу мають»
Про те, яким було Городище колись, добре знає Софія Панасюк, з якою ми того дня зустрілися. Софія Пахомівна недавно відзначила поважний ювілей — 85-річчя. Хоч родом вона із Несвіча, Городище давно стало їй рідним, бо ж дев’ятнадцятилітньою сюди прийшла працювати в місцеву бібліотеку. Тут заміж вийшла, трьох дітей дав Бог подружжю. На жаль, рано, маючи лише 37 років, жінка овдовіла, тож доньок і сина вже самотужки піднімала. І хату, яку починала будувати з чоловіком, сама викінчувала. У батьківській оселі залишився син Роман із сім’єю, а дочки порозліталися.
— Багато літ, — пригадує жінка, — Городище було бригадним селом, яке занепадало. І так було до кінця 1980-х, аж поки Никонюк не почав розбудовувати його. Завдяки такому господарнику люди роботу мають не десь на чужині, а вдома.
Онук Софії Пахомівни, як каже жінка, то ще їздить на заробітки, а от син шоферує у ТзОВ «Городище». І свою господарку родина тримає — техніку придбали, щоб поле було чим обробляти. А от корову, як і багато хто в селі, збули й «живуть, як у Європі: кожен займається тим, що йому під силу й приносить якийсь дохід».
Слов’янське поселення, що дало початок селу Городище, було розташоване на правому березі річки Полонка — три-чотири метри над рівнем заплави.
У такому селі й багатодітна сім’я дає собі раду, як довелося почути від матері дванадцятьох дітей Марії Неведюк. У вересні цього року жінка народила найменшенького Тимофійка, тож зараз перебуває у декретній відпустці.
— А до цього працювала дояркою, — розповідала вона. — Хоч маю статус багатодітної матері і вже пенсію одержую, але велику сім’ю непросто утримувати на такі гроші, тож не сиділа вдома. Тим більше, що заробіток на фермі хороший — 12–13 тисяч. Тимофійко трошки підросте — знову вийду. Поки буду на роботі, чоловік догляне за меншими дітьми — він працює в охороні в основному в нічну зміну. Як я і вдома, то всю важчу роботу по домашньому господарству бере на себе — шкодує мене.
А господарство чимале — і коник, і корівка є, і шестеро свиней, щоб у морозилці м’ясо не виводилося. Та ще й бичків подружжя годує, бо ж «скоро два солдатики з армії вернуться, то треба буде одягнути їх». Жінка не робить секрету з того, що не завжди чоловік був «таким хорошим».
— Якийсь період він випивав, — зізнається, — а то не життя: коли стільки дітей, то треба удвох свого спільного воза тягнути. А вже шість років, як покинув пити, і все у нас добре. Ніхто не скаже, що наші діти ходять з торбами по селу і просять їсти. Що стараються помогти комусь і копійку свою заробити — коником підвезти з поля картоплю, буряки, то таке є. І, мабуть, не тільки в нашій багатодітній сім’ї. Але ж хіба то погано?
«І про господарство дбаємо, і про те, аби громада розвивалася»
І насамкінець була, звичайно, зустріч із Анатолієм Никонюком, про якого стільки хорошого почула від мешканців Городища. Анатолій Олександрович — заслужений працівник сільського господарства (це почесне звання одержав ще за Президента Ющенка), «Людина року- 2021», а нинішньої осені став ще й Почесним громадянином Луцького району. Так поцінована його праця. А він нею живе — це відчувалося в розмові з перших слів чоловіка. Згадалися і далекі 1980-ті, коли ще зовсім молодим почав господарювати в Городищі, і те, що з роками йому, уродженцю Шклиня на Горохівщині, це село стало особливо дорогим. Зокрема, як розбудовував його, дбав про молодих спеціалістів і про те, аби в новій школі діти не мерзли у класах з бетонною підлогою, покритою сяким-таким лінолеумом, як передбачалося проєктом, а «лісу із Закарпаття навозив і зробив підлогу дерев’яну». Коли мова зайшла про те, що люди мають роботу і не тягнуться за закордонними заробітками, Анатолій Олександрович сказав:
— Ясно, що тепер при потужній техніці робочих рук треба значно менше, як колись. Але на сьогодні в господарстві зайнято не менш як 120 мешканців Городища. І заробітки у них добрі. Механізатори мають по 30, а то й 50–60 тисяч гривень.
А ще наголосив ось на чому:
— Ми і про господарство дбаємо — це само собою зрозуміло, і про те, щоб громада розвивалася. Щороку 5–6 мільйонів гривень (а цьогоріч буде й більше) спрямовуємо на благодійність. Те, щоб перекрити адмінбудинок, Будинок культури, потягло понад 3 мільйони. Я Городищенську сільраду колись, скажемо так, породив — через Верховну Раду добивався, щоб вона тут була, а тепер стараюсь із громадою, в якій об’єдналося 21 село, співпрацювати. Інакше бути не може, якщо хочеш, щоб людям краще жилося.
Читайте також у нас: «Вищий пілотаж сільського господарства у «Городищі»: податки, благодійність і буряки (Відео)».
