Зимовий Львів у 2011 році.
Як я жила з двома безхатьками: з одним – «у голові», з другим – у під’їзді. Колонка Аліни Вітинської
Тривав мій останній рік навчання на факультеті журналістики. Нас було троє: я, Оля і Валера. Ми разом шукали квартиру на зимову сесію неподалік університету. До того вже жили у різних районах і знали привілеї оселі в центрі. Тож недороге житло з хорошим ремонтом на Пекарській (одна з найстаріших вулиць Львова) здалася хорошим варіантом. Вирішили брати
Доки я їхала маршруткою з Луцька, мої друзі з Києва і Тернополя вже оглянули помешкання й заявили по телефону, що ключі в них на руках.
Того дня у місті звично лив дощ. Беру таксі і їду за адресою. Машина мене підвозить до типового для Львова будинку — пам’ятки архітектури. Двері до під’їзду відчиняються прямо з вулиці. За ними високі стелі, арки, колони, сходи з перилами, характерними для бароко, а далі… темно, запах сирості, коридор звужується і нагадує лабіринт, з даху тече дощова вода — чую, як його краплі розбиваються об підлогу. В будинку мертва тиша, стає якось моторошно, цей звук насторожує, і ось… двері до нашої квартири. Вона — єдина на поверсі. На трьох вище — теж ніхто не живе. Всі помешкання опечатані. Тобто у нас немає сусідів? Ми єдині живі в під’їзді!? Панікую і пропоную друзям пошукати інше житло. Вони вмовляють лишитися, мовляв, ціна-умови хороші, в центрі ліпшого не знайти. Погоджуюсь. Врешті я ж не одна, сама не повертатимуся додому, а разом не страшно.
Йдемо наступного дня на пари. Звично приходимо ввечері. Пробираємося до дверей, аж чую, що під сходами хтось є. А Валера, наче нічого не сталося, розповідає, що то… безхатько — «місцевий авторитет» і у нього є… ніж. Мене пронизує шок. У наступні дні ми ходили з дому і додому разом. Щоразу отримувала маленьку дозу адреналіну. І от якось я повернулася сама. Вирішила зачекати Олю і Валеру, які затримувалися, але в мене розрядився телефон і на вулиці здійнялась хуртовина. Вибору не було — я повинна була якось потрапити в квартиру. Відчинивши браму й двері з вулиці, навшпиньки пробираюся до своїх. Провертаючи ключ, відчула, що позаду мене хтось є. Рука заніміла. Мову відняло. Зупиняюся і обертаюся. Безхатько кремезної статури «з ножем» мовчки пройшов повз мене, а потім оглянувся і сказав: «Добрий вечір».
Той моторошний образ хоча й був цілком віртуальним, створював реальні проблеми.
Того дня ми до ночі готували реферати, щось читали, писали і пили тепле вино — святкували успішну здачу якогось екзамена. Валера вийшов на коридор курити і повернувся збентеженим. Каже, що «сусід» має пригнічений вигляд. Пропонує нагодувати. Спускаємося і несемо йому вечерю. Він не відмовляється і дякує.
У Львові мені довелося прожити ще більше тижня. Мої однокурсники поїхали. Я ще кілька разів частувала безхатька. Ми не навіть не познайомилися, про що зараз шкодую. Цікаво, що то була за людина і чому життя викинуло її на вулицю.
Господар подзвонив і попросив залишити ключ під дверима. Виходячи з під’їзду, я подумала, що жахливого безхатька «з ножем» насправді ніколи не існувало, він жив тільки в «моїй голові». Той моторошний образ хоча й був цілком віртуальним, створював реальні проблеми. Я потратила багато часу, чекаючи друзів під університетом, аби не повертатися додому самій, та й страху трохи натерпілася. Тепер, коли щось хвилює, завжди перевіряю, чи не придумала цю проблему сама.
Читайте також: ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського.
