Молодята вирушають у довгу щасливу сімейну дорогу.
Волинянин оригінально вчинив, почувши слова медиків, які пообіцяли йому, що навіть із протезом ще затанцює на власному весіллі
Через 6 років після страшної аварії прикарпатець Михайло Креховецький запросив на церемонію одруження горохівських медиків, які врятували йому життя
Коли вони зайшли в святкову ресторанну залу у місті Долині Івано-Франківської області, просльозилися не лише молодята та їхні батьки, а й усі, хто знав, чому волинян зустрічають як найрідніших людей.
Першим до гостей поспішив наречений. Ішов, ступаючи впевнено, твердо, наче у нього й не протез на лівій нозі, ніби шість років тому не було страшної аварії, після якої впав у жахливу депресію. Тепер щасливо усміхається й тисне руку горохівським медикам, які витягували його з прірви безнадії.
…Та спершу був біль. Із ноги, потрощеної на дрібні кісточки, він пропікав, здавалося, кожну клітину тіла дев’ятнадцятирічного Михайла з тієї миті, як неподалік села Скобелка Горохівського на той час району юнак натиснув на гальма вантажівки, щоб уникнути зіткнення з іншим ваговиком. Не вдалося…
У лікарні хлопець старався усміхнутися всім, хто втамовував його страждання ліками й добрими словами. Довірливо зазирав в очі лікарям, які намагалися врятувати його ногу.
Гарний на вроду та доброзичливий Михайло саме навчався на четвертому курсі Львівського національного аграрного університету. Беручкий до праці змалку, пристав на пропозицію друга підзаробити. Для цього потрібно було поїхати у Волинську область і привезти звідти у Львів машину ягід. Біда чекала на півдорозі…
Ногу нижче коліна довелося ампутувати. Уявити себе без неї хлопець не міг навіть у найстрашнішому сні.
У цьому випадку лікар — легенда Волині, завідувач травматологічного відділення Михайло Шекета, з яким горохівчани назавжди попрощалися цьогоріч 22 березня, його син, лікар–травматолог Анатолій Шекета, травматолог Тарас Босий, хірург Анатолій Сафонік і анестезіолог Ігор Мельничук, їхні колеги з обласного центру — судинний хірург Володимир Литвинюк і травматолог Ярослав Шевчик — сотворити диво були вже не в змозі. Ногу нижче коліна довелося ампутувати.
Уявити себе без неї хлопець не міг навіть у найстрашнішому сні. Здавалося тоді, ніхто й ніщо не поверне йому щасливої усмішки, оптимізму, за які друзі називали Михайла душею товариства. Але!
— Лікарі, медичні сестри говорили мені, що треба жити, що з протезом я буду ходити, бігати, танцювати. Знаходили такі влучні й сердечні слова, яким я не міг не повірити, — казав тоді після чергової операції мені Михайло в лікарняній палаті.
Просльозилися не лише молодята та їхні батьки, а й усі, хто знав, чому волинян зустрічають як найрідніших людей.
Загалом переніс їх чотири. Щоправда, після першого хірургічного втручання мама Світлана (працює операційною медичною сестрою в Долинській лікарні), бабуся Катерина, котрі днювали й ночували біля Михайла, вирішили перевезти його в Івано–Франківську обласну лікарню. Ближче додому. Так і зробили, та минуло чотири дні — й пацієнт уже був у дорозі до Горохова.
— Чому повернувся? — дивувалася і я в той час.
— Бо я хотів до Анатолія Михайловича. Він дуже хороший лікар. І поговорить, і пожартує. Тарас Борисович не обминав моєї палати, а головна медична сестра Лариса Іларіонівна Король навіть принесла мені в палату телевізор, — і на весіллі ділився спогадами про людяність та професіоналізм горохівчан.
Протягом усіх цих років Михайло вітав сім’ї Шекетів, Босих зі святами, адресував привіти всім, хто в Горохівській ЦРЛ переймався його одужанням, долею, життям. Втирав скупу чоловічу сльозу, дізнавшись, що вже ніколи не почує мудрого слова Михайла Миколайовича Шекети, й радів, бо справу батька гідно продовжує на посаді завідувача травматологічного відділення його син Анатолій Шекета.
— Усе сталося так, як ви нам казали. Михайло ходить, бігає і танцює на протезі. Хто не знає, той і не здогадається, що у нього немає ноги. Гляньте, яка гарна дівчина покохала його, скільки друзів тиснуть йому міцно руку, як багато людей радіють сьогодні з нами. А без вас цього щасливого дня могло б і не бути… — з цими словами на весіллі в Долині на мальовничій Бойківщині Анатолія Михайловича й Тараса Борисовича обіймали з материнською вдячністю ненька й бабуся нареченого Михайла Креховецького.
А він, щасливий, окрилений любов’ю й турботою хороших людей, повів свою Інну кружляти у весільному вальсі.
Читайте також:Лежачий волинянин після інсульту пересів в інвалідний візок, щоб… затанцювати (Відео)
