Хочу тепла. І зігрівати подихом: цікава історія

- Сьогодні в осені очі — ​як у рудої кицьки, — ​зауважує демон, салютуючи мені келихом. — ​Кицька хоче тепла, хоче, щоб її гладили і дозволили спати в ліжку — ​поряд із тим, хто подарує їй тепло.

Я роблю перший ковток чаю, він майже обпікає мені язик, але це навіть приємно.

— А знаєш, я, мабуть, хочу того самого. Тепла. І щоб гладили.

А ще мені сьогоднішній ранок на смак чомусь — ​як солона карамель. І цей контраст солодкого і солоного, вологого холоду повітря і гарячого чаю в моїй чашці лиш збільшує бажання тепла.

Хочеться гріти руки в чиїхось руках, обніматися, занурюючись у його запах, змішаний із гірким димом осені. Цілувати кожен міліметр відкритої шкіри — ​торкатися злегка губами, як крилами метелика, і зігрівати подихом.

— Як романтично… — ​демон промовляє ці слова голосом низьким і муркотливим, і сам він у цей момент чомусь теж схожий на величезного чорного кота. — ​У ліжко також хочеш із тим, з ким просто буде тепло? Чи то занадто нудна перспектива?

Зігріті люди не вразливі. Тепло стає їхніми обладунками. Як обвішаний щитами дракар, упевнено входять вони щоразу у бурхливе людське море, легко відбиваючи стріли чиїхось недобрих намірів, поглядів і думок. Світло їхнє засліплює ворогів, але гріє тих, хто їх любить.

— То не твоя справа, якщо що, — ​посміхаюсь, знаючи, що він мені так того не лишить — ​і ще сьогодні підкине кілька спокус хоч би і з давноминулого… Щоб не нудно.

Я продовжую:

— Зігріті люди не вразливі. Тепло стає їхніми обладунками. Як обвішаний щитами дракар, упевнено входять вони щоразу у бурхливе людське море, легко відбиваючи стріли чиїхось недобрих намірів, поглядів і думок. Світло їхнє засліплює ворогів, але гріє тих, хто їх любить. Так це і працює: коли тобі тепло — ​ти можеш зігріти іншого.

— А якщо він про то не просить? — ​запитує демон, заглядаючи мені в очі двома чорними безоднями.

— Буває, змерзнеш настільки, що просити немає сил. Хоч ти маєш рацію: воно дивно, мабуть, звучало б, якби я сказала комусь, хто не просив: «Хочеш, я тебе зігрію?».

Відклади свою зброю, поклади голову мені на коліна, розкажи про все, що сталося з тобою за тисячі років твоїх битв.

Або помовчи про це.

А поки ти мовчатимеш, я читатиму карту твоїх шрамів — ​видимих і невидимих. І, може, гладитиму твоє волосся.

Якщо ти дозволиш.

— Так, це звучить дивно, — ​погоджується мій демон, допиваючи віскі.

Я замовкаю, також допиваючи свій чай. Руда кицька-осінь ходить на тихих лапах, мружить бурштинові очі, грається сухими листочками.

— Насправді все, про що ти сказала, звучить не дивніше, ніж «я тебе кохаю». Чи «я тебе ненавиджу», чи «я тебе хочу», — ​демон промовляє задумливо й тихо, очі ж його мають вогняний відблиск — ​лисиця знову біжить через осінній ліс. — ​Проте… — ​він робить паузу і за мить озвучує мені заховане мною від себе. — ​Перед тим, як сказати комусь про свої почуття, подумай, що він із цим робитиме?

Наталка МУРАХЕВИЧ,
оповідання із серії #покирозчиняється цукор

Читайте також: Квіти з того світу: історія до сліз.