Хочу тепла. І зігрівати подихом: цікава історія
«Почуття, загорнуті у слова, — подарунок не для всіх», — думаю я, поки розчиняється мед у вранішньому чаї. Я грію руки, обнімаючи чашку, вдихаю вологе холодне повітря, настояне на запаху хризантем, чорнобривців й опалого листя, і з розумінням поглядаю на демона, який, попри ранкову пору, наливає собі віскі
- Сьогодні в осені очі — як у рудої кицьки, — зауважує демон, салютуючи мені келихом. — Кицька хоче тепла, хоче, щоб її гладили і дозволили спати в ліжку — поряд із тим, хто подарує їй тепло.
Я роблю перший ковток чаю, він майже обпікає мені язик, але це навіть приємно.
— А знаєш, я, мабуть, хочу того самого. Тепла. І щоб гладили.
А ще мені сьогоднішній ранок на смак чомусь — як солона карамель. І цей контраст солодкого і солоного, вологого холоду повітря і гарячого чаю в моїй чашці лиш збільшує бажання тепла.
Хочеться гріти руки в чиїхось руках, обніматися, занурюючись у його запах, змішаний із гірким димом осені. Цілувати кожен міліметр відкритої шкіри — торкатися злегка губами, як крилами метелика, і зігрівати подихом.
— Як романтично… — демон промовляє ці слова голосом низьким і муркотливим, і сам він у цей момент чомусь теж схожий на величезного чорного кота. — У ліжко також хочеш із тим, з ким просто буде тепло? Чи то занадто нудна перспектива?
Зігріті люди не вразливі. Тепло стає їхніми обладунками. Як обвішаний щитами дракар, упевнено входять вони щоразу у бурхливе людське море, легко відбиваючи стріли чиїхось недобрих намірів, поглядів і думок. Світло їхнє засліплює ворогів, але гріє тих, хто їх любить.
— То не твоя справа, якщо що, — посміхаюсь, знаючи, що він мені так того не лишить — і ще сьогодні підкине кілька спокус хоч би і з давноминулого… Щоб не нудно.
Я продовжую:
— Зігріті люди не вразливі. Тепло стає їхніми обладунками. Як обвішаний щитами дракар, упевнено входять вони щоразу у бурхливе людське море, легко відбиваючи стріли чиїхось недобрих намірів, поглядів і думок. Світло їхнє засліплює ворогів, але гріє тих, хто їх любить. Так це і працює: коли тобі тепло — ти можеш зігріти іншого.
— А якщо він про то не просить? — запитує демон, заглядаючи мені в очі двома чорними безоднями.
— Буває, змерзнеш настільки, що просити немає сил. Хоч ти маєш рацію: воно дивно, мабуть, звучало б, якби я сказала комусь, хто не просив: «Хочеш, я тебе зігрію?».
Відклади свою зброю, поклади голову мені на коліна, розкажи про все, що сталося з тобою за тисячі років твоїх битв.
Або помовчи про це.
А поки ти мовчатимеш, я читатиму карту твоїх шрамів — видимих і невидимих. І, може, гладитиму твоє волосся.
Якщо ти дозволиш.
— Так, це звучить дивно, — погоджується мій демон, допиваючи віскі.
Я замовкаю, також допиваючи свій чай. Руда кицька-осінь ходить на тихих лапах, мружить бурштинові очі, грається сухими листочками.
— Насправді все, про що ти сказала, звучить не дивніше, ніж «я тебе кохаю». Чи «я тебе ненавиджу», чи «я тебе хочу», — демон промовляє задумливо й тихо, очі ж його мають вогняний відблиск — лисиця знову біжить через осінній ліс. — Проте… — він робить паузу і за мить озвучує мені заховане мною від себе. — Перед тим, як сказати комусь про свої почуття, подумай, що він із цим робитиме?
Наталка МУРАХЕВИЧ,
оповідання із серії #покирозчиняється цукор
Читайте також: Квіти з того світу: історія до сліз.