«А маска мені не потрібна!» – ​ у цих словах рівень нашої цивілізованості

… протистоянням навколо ковідної біди

Минулий місяць і початок листопада був позначений сумними подіями. Не стало кількох людей, яких знала особисто. Одна з них — ​недалека родичка, якій не виповнилося ще й 60. Проживала поруч із лікарнею. На здоров’я особливо не скаржилася, тому й не поспішала вакцинуватися. Коли занедужала, теж не хотіла відразу звертатися до медиків, думала, що сама впорається. Потім була районна лікарня, пізніше — ​ковідний госпіталь у Боголюбах. На жаль, у боротьбі з «короною» лікарі виявилися безсилими.

Якось запитала у своєї колежанки, чому не хоче щепитися? У відповідь почула, що, в принципі, вона готова, але її шокує, що відповідальність за наслідки вакцинації на себе ніхто не бере! Якби сімейний лікар провела необхідні обстеження і підтвердила, що організм сприйме щеплення, то не було б сумнівів. Але коли побачила, як почали відкривати пункти щеплень у палацах культури, на вокзалах, стадіонах, який дикий ажіотаж навколо цього розгорівся в країні, — ​кожна тверезо мисляча людина задумається.

Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко визнав, що чиновники справді недопрацювали в плані роз’яснювальної роботи, упустили терміни, тому маємо плачевні результати. Україна займає печальне друге місце в світі за смертністю від COVID 19. Багато людей уже не сумнівається, що побороти цю смертельну недугу без вакцинації нереально. Але справа це дуже делікатна, судячи з ситуації останніми десятиріччями, навіть дражлива. Тому однозначної відповіді на запитання: «Вакцинуватися чи ні?» немає. Але те, що культура, в тому числі й гігієнічна, у нас ще на низькому рівні, — ​факт.

Минулої суботи поверталася зі Львова маршруткою. Це був останній рейс, і в тісний салон напхалося багато пасажирів. Біля мене сіла молода особа без маски. Я їй делікатно запропонувала взяти, бо завжди маю в запасі. У відповідь почула невдоволено­категоричне: «А мені маска не потрібна!» На це байдуже прореагували і пасажири, і водій. Я ж поміркувала: краще зберегти нерви й не віднімати ресурс у свого імунітету, ніж пояснювати невігласам очевидні речі.

І це не поодинокий випадок. Тому поряд із кричущими недоліками влади ми й самі ускладнюємо ситуацію своєю легковажністю і безвідповідальністю. Пригадала, як торік навесні майже кожного вечора слухала рекомендації моєї доброї знайомої, яка вже більше 15 років проживає в Італії. Споглядаючи жахіття, які тоді переживала ця розвинена європейська країна, наша землячка не стримувала емоцій. Щовечора вважала за потрібне нагадувати, аби ми не забували після вулиці протирати взуття, сумки, телефони антисептиками або спиртом. Мити цими розчинами підлогу, під’їзди, перила. І ми тоді це робили.

Я нікого не намагаюся агітувати. Впевнена в одному: якщо ми прагнемо потрапити до цивілізованого світу, то повинні з нього брати приклад. Вибачте, але там люди не дурніші, ніж ми.

Я поцікавилася у пані Валентини теперішньою ситуацією. Голос її з далекого міста Фоджа району Апулія був упевненим і бадьорим. Каже, все стабілізувалося. В їхньому населеному пункті майже 90 відсотків вакцинованих жителів. Зробила щеплення і вона, хоч пережила онкооперацію і кілька «хімій». Вакцинувався й її чоловік — ​італієць, якому два роки тому поставили штучний клапан серця. Вакцинована і внучка, якій 14 років. При тому в закритих приміщеннях (всі заклади й установи працюють) — ​обов’язковий масковий режим (!) з дотриманням відповідної дистанції. І не потрібно нікому про нього нагадувати.

Розповідаючи це, я нікого не намагаюся агітувати. Впевнена в одному: якщо ми прагнемо потрапити до цивілізованого світу, то повинні з нього брати приклад. Вибачте, але там люди не дурніші, ніж ми. Тим більше, що попереду нас чекають важкі випробування штамом «Дельта». Що ми йому можемо протиставити?

… відсутністю живого спілкування і що рукописи не горять

Під час нашої недавньої зустрічі з університетськими друзями (35 літ після закінчення альма­матер) студентська подруга, яка проживає у Неаполі, зробила справжній сюрприз. Вручила листи, які я їй писала в 1985 (!) році під час моєї журналістської практики в газеті «Волинь». Вони мене захопили, розчулили, повернули в юність. В них, написаних дрібним, але гарним і розбірливим почерком на 4–6 аркушах учнівського зошита, — ​маленький відрізок історії — ​картинки з життя Луцька, області, цікаві детальні оцінки всіх і всього, що оточувало.

Тепер ми перестали писати листи. Епістолярний жанр, з допомогою якого досі пізнаємо великі постаті, на яких трималася Україна, зникає зовсім. Бо навіть повідомлення через месенджер, вацап, вайбер, телеграм мають здатність зникнути через один необережний порух. Це лише рукописи не горять, як відомо. Написане, яке не залежить від всесвітньої павутини інтернету, залишається. А зараз, зазвичай навіть в есемесках, ставимо наперед заготовлені трафарети — ​чи то замилування, чи осуд, вітання чи співчуття. Нібито вже й не обов’язково писати щось від себе. Бо краще не скажеш, не висловиш емоцій? Хоч це прозвучало б щиро. Але на все обмаль часу.

Уже не кажучи про живе спілкування і зустрічі. Раніше люди вважали за потрібне збиратися часто, а тепер можна почути сумний жарт, що аби зійтися всією родиною, то треба вмерти (йдеться не про ковідний період). Французький письменник, автор твору «Маленький принц» Антуан де Сент­Екзюпері ще на початку минулого століття сказав: «Найбільша розкіш на світі — ​це розкіш людського спілкування». А у нас з кожним роком стає його все менше — ​живого, за столом, на природі, на екскурсіях. У селах ці традиції ще живучі, а в місті інколи сусіди поруч живуть роками, і навіть не знають імен один одного.

Пригадалося, як на великі релігійні свята завжди приїжджав на свою малу батьківщину й приходив до моєї мами в селі наш родич Михайло Гах, якого доля закинула в Полтаву. Там жив із сім’єю, творив (був художником, розписував храми), напрочуд одержимий своєю справою. Ностальгував за Волинню, цікавився, коли ми з сестрою завершимо історію нашого родоводу. Готовий був допомогти, а ми не завжди мали час його вислухати.

... У кінці вересня його раптово не стало. Млинищанина Михайла Гаха, який присвятив себе зодчеству, відспівували в Свято­Макарівському кафедральному соборі високопрео­священнійший митрополит Полтавський і Миргородський Філіп і майже тридцять священників. Під час чину прощання від святих отців почули зворушливі слова шани й подяки Михайлу за те, що натхненно трудився на оздобленні й прикрашанні храмів Полтавської єпархії. Остання з його прекрасних робіт — ​іконостас для каплиці Мгарської Пресвятої Богородиці Спасо­Преображенського чоловічого монастиря. Недооцінювали тебе, Михайле… Але те, що ти залишив після себе, житиме у віках.

Читайте також у нас: «Морги обласного центру України не справляються з кількістю померлих від коронавірусу людей (Шокуюче відео)​».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.