На видноколі — вулиця Волі.
«Островки — це порускі, а ось Острови…»
30 жовтня 2019 року на прохання жителів село Островки Маневицького району (зараз Луцького, Колківська територіальна громада) перейменували на Острови
Три вулиці, 67 дворів, близько 250 жителів. Одна отара овець, табун корів та коней, а ще гуси, кури, ну і все, що й повинно бути у господарстві. Село кукурікає, тьохкає, муркоче, булькоче у ставках німими карасями, бряжчить плугами та косами. А ще пахне квітами, травою, свіжою ріллею і яблуками (певно, через те, що цих фруктів родить найбільше).
Чому саме така назва села? За оповідками старожилів, колись тут була суцільна вода. Лише з часом вона почала висихати, а на її місці утворилися так звані «острівці», на яких люди зводили помешкання. Для когось це місце стало островом порятунку, єдиного прихистку, і, завдячуючи їм, через десятиліття праці, розбудови, перетворилося на справжні Острови — місце тепер уже мого затишку.
Щоденна праця, гуркотіння тракторів, гамір дітей — усе це створює справжню сільську ідилію, усе це — Острови!
Здавалось би, нічого особливого, звичайний населений пункт, таких в Україні сотні. Ті ж садки, ті ж лелеки, ті ж неполатані дороги, хоч і освітлені кількома ліхтарями. Функціонує єдиний магазин, інколи збирає на перемовини голову з острівчанами побілений клуб, з Божою милістю зустрічає парафіян старенька капличка. Щоденна праця, гуркотіння тракторів, гамір дітей — усе це створює справжню сільську ідилію, усе це — Острови!
Але за цією «нічогоособливістю» ховається щось більше. Як і кожна місцина, моє село має свою історію. Вона залишилася у спогадах батьків та прабатьків, у, здавалось би, міцно змурованих стінах, у шелесті дерев, які тоді були лише проростаючим насінням. Кожен знає бодай один її фрагмент, але, заплющивши очі та затуливши вуха, проходять повз, не послухавши достоту…
Пам’ятаю, як бабуся розповідала про одне таке «історичне» місце, адже колись воно було чи не єдиним, де можна було заробити якусь копійку, — колгоспна ферма. Тут стояли табуни корів, телят, коней. Жінки, убравшись у заквітчані хустки, уже з першим променем сонця йшли доїти худобу, чоловіки бралися за заготівлю кормів. І жилося таки непогано. Бігали діти, голосно сміялися доярки, пахло теплим молоком. Тепер це історія. І вона ще й досі тут. Прилітає з вітром, падає важкими дощовими краплями зі стелі. Вона знає, що незабаром залишиться лише пилом, купою каміння, з якої ще, можливо, хтось змурує непоганий фундамент, та і тільки.
Ось у цій історії і є прихована унікальність мого рідного місця. Хтось байдуже мине, хтось зупиниться і підведе голову — як відомий в нашій країні графік і плакатист Георгій Шевцов, який народився під зорями нашого села. Для когось Острови так і залишаться звичайним населеним пунктом з поганою дорогою та старим автобусом, який заїжджає двічі на день, а хтось зможе розгледіти поміж заплетених хащів проблиск сонця — теплого сонця, яке щоденно сходить на Островах моєї любові та затишку.
Марія КАРАЗІЯ
Читайте також: «Кому потрібна стара хата з «виходком» за хлівом?».
