Історія для душі: «Дві доньки — ​дві сльози…»

Сусідка ще розмовляла б, але з університету повертався внук.

— Ба, я голодний, — ​мовив.

— Максиме, а «добрий день» забув сказати? — ​запитала Дарина в хлопця.

— Добрий день, Марино Іванівно, — ​кинув на ходу.

— Ось такі теперішні діти, — ​нарікала Дарина. — ​Прийде з навчання, втупиться в комп’ютер і до ночі там сидить. Треба йти годувати лобуряку.

…Марина любила своїх доньок. Коли маленькі були, слізками називала. Не тому, що були плаксиві. Це Марина плакала над долею своєю. Чоловіка рано втратила. А свекруха сказала:

— Нема сина — ​не треба й невістки.

— Але ж діти… внуки ваші, — ​мовила Марина.

— Ти народила, ти й виховуй.

Свекруха й до того недолюблювала Марину, а після смерті сина й поготів… Хоч і вродливою була Марина, ніхто не хотів удови з двома дрібними дітьми. В коханки — ​не проти. Але не за дружину. Хоча… Був один чоловік. Дмитром звали…

Марина дослужилася до завідувачки відділу в одній з установ. Метикувата була. Та без допомоги чоловікового троюрідного брата навряд чи вдалось би чогось досягти. Мирослав був і братом, і товаришем для покійного чоловіка. Тому не залишив наодинці з проблемами вдову.

…Марина на роботу одягалася скромно, але зі смаком. Щось шила, інше — ​перешивала. Светри в’язала. І, бувало, в часи дефіциту щось вдавалося «дістати» по блату. І собі, і донькам. Про своє рукоділля Марина нікому не розповідала. І досі мовчить. І тепер, на пенсії, Марина виглядала, як на її вік, стильно. Тільки смутку багато в очах. Викручується, коли сусіди запитують, чому доньки та внуки не навідуються. Вона й сама в столицю поїхала б. Не така вже й далека дорога. То лише Дарусі так каже. Але не кличуть діти в гості. …Мирослав допоміг Каті й Нелі вступити на навчання. А потім з роботою. У цей час він уже мав солідну посаду, зв’язки. Дівчата навчалися в столиці. Там і осіли. Навчання доньок дорого обходилося Марині. Хоча й не погану зарплату мала, майже все на дівчат тратила. Вони ж хотіли гарно одягатися. В кафе піти. Якось дорікнули:

— Треба було тобі, мамо, заміж за когось простойного вийти.

— Не кликали заміж пристойні мене з двома дітьми. А от за Дмитра могла би. Також удівцем був. Але ж ви мені бойкот оголосили…

— Твій Дмитро ким був? Водієм. А-а-а, він, правда, чиновника возив. Ще й «причепа» мав — ​синочка свого. Братика хотів нам підкинути. Добре, хоч дядько Мирослав допомагав. А то ми би вулиці підмітали. І взагалі з нас однокласники насміхалися: мовляв, ваша мама при посаді, а у вас нічого такого…

…Марининим донькам пощастило. В обох заміжжя вдалі. Наречені не з бідних родин. Скандал виник, коли Катя, старша донька, з чоловіком вирішили придбати власне житло. Свекри згодилися допомогти грішми.

— А ти, мамо, щось підкинеш? — ​запитала Катя.

— Грошей я не наскладала. Хіба позику попрошу на роботі.

— І скільки тобі дадуть тієї позики? Краще квартиру продай. Купи собі однокімнатку в хрущовці. Скільки тобі одній треба?

— Ця квартира — ​пам’ять про батька. Не можу я її продати.

— Це для тебе пам’ять. А ми з Нелею давно забули, як він виглядає.

Викручується, коли сусіди запитують, чому доньки та внуки не навідуються. Вона й сама в столицю поїхала б. Не така вже й далека дорога. Але не кличуть діти в гості. 

— Тато дуже любив вас.

— Цією любов’ю і сентиментами за житло не заплачу.

— Катю…

— До речі, Неля з чоловіком також подумують про власне помешкання. Тому в сестри буде до тебе аналогічне прохання.

— Я не продам квартиру! Позику візьму.

— Не треба нам твоєї позики.

— Все одно квартира колись вашою буде.

— Ага, коли ти помреш…

…Тоді й пробігла чорна кішка між Мариною та доньками. Перестали приїжджати. Марина сама їздила до них. Хоча би на внуків поглянути. Та їй були не раді. Зяті до Марини ліпше ставилися, ніж Катя з Нелею. А якось старша кинула:

— Мамо, в нас двоє дітей. У кожного — ​своя кімната. Зайвої нема…

Читайте також: Квіти з того світу: історія до сліз.

Марина все зрозуміла.

Якось приїхала Неля. На зустріч випускників. Хвалилася, що гарно живе. Була на відпочинку. І вколола:

— Хоч ти, мамо, нам і не допомогла, ми не пропали. До речі, могла б і на роботі щось скрутити, чесна ти наша.

Неля переночувала й поїхала. В гості не запрошувала.

…Ще два роки попрацювала Марина, а потім, як жартувала, набула статусу справжньої пенсіонерки. Її непокоїло, як тепер буде «їздити» до дітей. Уже нема відряджень. І дачі немає, щоб пересидіти два-три дні.

Ідея «висіла» в будинку на дошці оголошень. Туристична фірма запрошує на екскурсії по Україні. У триденну або п’ятиденну подорож. Недорого.

— Куди це ви зібралися з валізкою, Маринко Іванівно? — ​запитала Дарина.

— До дітей їду. Пригляньте за квартирою.

— З вас «Київський» торт.

…Не раз Марина вирушала в туристичну подорож, а казала — ​до дітей. В’язала обновки, мовляв, доньки подарували. Або щось купувала чи шила. Їй вірили. Вона вже сама починала в це вірити…

…Нещодавно Марина перехворіла. Тому всім тепер каже: нема здоров’я до дітей їздити. А в них стільки роботи, різних клопотів… Та не забувають. Пакунки передають. От, светра теплого отримала…

…Увечері Марина сіла за машинку. Шитиме блузку. Але робота не клеїлася. Така туга на душі. А з фото усміхалися Катя з Нелею. Ще малі. Такі милі. Такі рідні… Нині в Нелі день народження. Марина їй телефонувала. Але донька не відгукнулася.

— Мої слізки… Що ж вами трапилось? — ​мовила. — ​Чим я завинила перед вами?

Дві печальні сльози текли по обличчі. І неймовірно тиснуло біля серця. Ледве дійшла до дверей. Подзвонила до сусідки.

— Маринко Іванівно, що з вами? Я зараз «швидку» викличу.

Дарина принесла склянку води і таблетку «від серця».

— Віро, — ​гукнула до своєї доньки, — ​телефонуй до Каті або Нелі. Їхні номери в записнику на комоді.

— Не треба. Подзвоните їм, коли я помру, — ​прошепотіла Марина.

«Швидка» не забарилася. Забрала Марину до лікарні. А Дарина роздумувала над словами сусідки…

Ольга ЧОРНА