«Ось бачите, як гарно Луцьк споживає хліб. Це такі голодні? Це грошей у державі нема?» — обурився Андрій Величко, який першим побачив шокуючу картину.
Убили… хліб: поблизу Луцька хтось викинув на смітник сотні буханців
Приблизно за тиждень до річниці Голодомору Волинь на всю країну «прославилася» кадрами, через які може відібрати мову. У селі Борохів Луцького району посеред поля хтось викинув кількасот буханців зіпсованого хліба. Частина з них покраяна і вкрита цвіллю, але більшість навіть не розпакована, так і лежить у поліетиленових пакетах. Цей жахливий випадок викликав жваві дискусії у соціальних мережах. Хоча більшість користувачів шоковані і називають вчинене гріхом, деякі «розумники» не помітили у «хлібозвалищі» нічого страшного. «Яка вам різниця, захотіли і викинули» — «Бога побоялись би. Хліб же» — «І що, що хліб? Просто зіпсований сумнівний продукт, нічого особливого»… «А як ви прокоментуєте цю ситуацію?» — таке запитання ми поставили відомим краянам
Андрій БОНДАРЧУК, депутат Верховної Ради України І скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька і рідного села Сереховичі, дослідник теми Голодомору (м. Луцьк):
— До глибини душі обурив цей випадок. І не тому, що змарнували товар, а тому, що поглумилися над святим. Бо хліб справжньої ціни не має, як і повітря, вода, сонце…Я багато років досліджував тему Голодомору, голоду, видав кілька книг, був учасником двох міжнародних конференцій на цю тему, сам пережив голод 1946–1947 і наступні голодні роки, тому особисто знаю, що таке хліб. Міг би навести чимало прикладів зі слів тих, хто тоді врятувався. У хроніці Голодоморів є безліч жахливих випадків, коли матері (!) вбивали своїх дітей, аби вижити самим чи врятувати решту дітей! Цинізмом віє від слів прославленого діяча комуністичної епохи Ворошилова про те, що більшовики свідомо пішли на вбивство мільйонів українців, бо Москві потрібні були гроші.
Хліб — не лише життя, а й велика політика. На жаль, ми, українська нація, яка втратила 10 мільйонів життів, втрачає і пам’ять про ці жахіття. Тему Голодоморів порушують хіба що в переддень вшанування жертв. А про це треба говорити постійно… Щодо розпорядників і виконавців цієї ганебної акції. Це люди без докорів совісті. Якщо цей хліб справді став непридатним для споживання, його можна було згодувати як корм для птиці. Бажано, аби були названі ті люди, які зневажили і хліборобську працю, здійснили моральний і службовий злочин.
Ірина ВАХОВИЧ, ректор Луцького національного технічного університету (м. Луцьк):
— Ситуація шокуюча. Таке відчуття, що хтось збирав хліб із певною метою, сподіваюсь, благодійності, але щось пішло не так. Чи забули, чи не завезли вчасно, чи ще щось. У будь–якому випадку вирішення у такий спосіб однозначно неприпустиме і наштовхує на такі думки.
1. Виховання. Пам’ятаю, мій тато мені розказував, як він, будучи маленькою дитиною, ховався від німців зі своєю мамою у підвалі тиждень, не маючи що їсти. Повага до хліба у нашій родині після таких розповідей була відповідна. 2. У міських мешканців часто залишається хліб, який потрібно утилізувати. Тому варто думати про спеціальні проєкти, які б забезпечили збір надлишків із відповідним подальшим використанням. 3. Варто активізувати акції «соціальний хліб» у крамницях, що передбачає знижки на черствіші вироби або їх купівлю спроможними для менш забезпечених. 4. Проблема швидкого псування/цвітіння хліба. У Луцькому національному технічному університеті розроблено і запатентовано екоупаковку, використання якої для зберігання хліба суттєво збільшить термін придатності. Ось такі думки. З кожної ситуації мудрі люди роблять мудрі висновки. Сподіваюсь, що Волинь такими історіями більше не славитиметься.
Архімандрит Онуфрій (Куц), настоятель храму Святої Параскеви УПЦ (с. Ратнів Луцького району)
— Важко сказати, що це за продукція. Знаю, що інколи хліб, уражений шкідниками, справді потрібно утилізувати, але не таким чином. Можливо, це недопрацювання тих, кому доручили цим займатися. Якщо ж ці буханці просто не встигли реалізувати, то можна було б їх роздати на ринках пенсіонерам, або відвезти у села, скажімо, для годівлі домашньої птиці чи худоби. Крім того, мені доводилося привозити хліб у будинки для літніх людей, інтернати, лікарні. У цих закладах його навіть заморожували.
Бачити такі світлини дуже боляче, адже ми шануємо працю хліборобів. Крім того, наша нація пережила Голодомор. Я з Хмельниччини, і ця трагедія зачепила мою родину, бабуся розповідала, як лободу їли, а дідусь одружився вдруге, бо перша дружина з доньками загинули в блокадному місті. Ми завжди молимось, щоб хліб у нас був, і ніколи не залишаємо навіть скибку на шляху, щоб по ній не топталися.
Алла САХНЮК, в. о. директора Торчинського історичного музею імені Григорія Гуртового (смт Торчин Луцького району):
— Безумовно, люди, які це зробили, недобре вчинили. Наскільки я розумію, хліб вивезли з якогось магазину, коли закінчився його термін придатності. Підприємцю чи тому, хто це зробив, варто було тримати ситуацію на контролі, дати якесь оголошення — можливо, знайшлися б ті, хто потребує. Якщо вже хліб зіпсувався, то його треба було утилізувати відповідно до норм. Хоч, звісно, краще було знайти шляхи його реалізації. Зараз багато людей, у яких скрутне становище, малозабезпечених. Можна ж було налагодити контакти із соцслужбами… Викинути хліб на смітник — найбезглуздіший вчинок. За це варто карати. Страшно уявити, як боляче відреагував би на цю ситуацію колишній керівник нашого музею, чиє ім’я носить заклад, — Григорій Гуртовий, який сам пережив Голодомор. У той час шматочок хліба міг стати для когось рятівним. Нині люди не цінують цього. Але для тих, хто сьогодні не має за що купити їжі, цей хліб дуже згодився б…
Віктор ГОДИК, горохівський міський голова (м. Горохів):
— І справді, бракує слів, щоб висловити своє обурення цим страшним учинком. Важко уявити собі більшу ницість, ніж проявив той, у кого піднялася рука спершу змарнувати святий хліб, а потім жбурляти його на землю. Напередодні річниці Голодомору цей ганебний факт сприймається особливо боляче. По суті, це наруга над пам’яттю мільйонів українців. І крається серце від того, що хтось, черствий і убогий духовно, осквернив важку працю селян, які дбають, щоб хліба й до хліба було вдосталь у кожній хаті. Нехай це буде на совісті тієї «людини». Та, врешті, хіба ж у неї є совість?
Тетяна КУЗЬМИЧ, багатодітна мати, майстриня з випікання хліба (с. Дольськ Камінь–Каширського району):
— Я виросла в багатодітній сім’ї — нас у мами й тата було десятеро. Пам’ятаю, мама випікала хлібчик, а мої друзі, коли приходили до нас у гості, пригощалися — їм смакувала ще гаряча хрустка скоринка. Коли в когось із необережності хліб падав додолу, то мама вчила, що його треба підняти, поцілувати ще й вибачення попросити, щоб «хлібчик не образився». Бо вона знала ті важкі часи, коли люди їли хліб з конопель, лободи… І ось тепер таке неподобство — буханці в полі серед сміття! То їх же можна було роздати нужденним — і не дати йому пропасти.
Я пам’ятаю, як у 1980–х чомусь влітку завжди були проблеми із хлібом і «видавали» по одній хлібині на сім’ю. То мама тільки мене відправляла в магазин і казала: «Тетяна випросить дві». І справді я приносила дві хлібини й сайку. Яка вона була смачна! Сьогодні я сама випікаю хлібчик на заквасці, який уже знають не лише на Волині. І в мене завжди є соціальна буханка чи й декілька, які я просто дарую. Викинути хліб — це наруга над ним, це блюзнірство. Як і для тих моїх знайомих, котрі кажуть, що «перш цілують хлібчик, потім нюхають, вдихаючи його дивовижний запах, а тільки тоді їдять із задоволенням».
Ростислав КУШНІРУК, заслужений працівник культури України (с. Княгининок Луцького району):
— Голодомор і хліб — поняття нероздільні. Ну а викинуті в полі буханці — це як свідчення того, що дехто забув (чи й не знав, не хотів знати?), яке страхіття довелося пережити нашому народу. Мені самому голод довелося пережити підлітком у 1946–1947 роках у Сибіру. Бувало, вертаєшся з роботи й бачиш людину, котра лежить прямо на вулиці ледь жива й показує, що хоче їсти. Радий допомогти, та що даси, як сам ледь тягнеш ноги від недоїдання?
Я завжди ставився до хліба як до святині, бо таке було батьківське виховання, а тим більш — після пережитого на засланні. Нас мама й тато вчили так, щоб ми знали: їсти можна досхочу, але щоб куски хліба не валялися, бо то гріх. Вони й крихти збирали, аби не пропадали, й нам, дітям, ця звичка передавалася. Тому то з приводу того, що якийсь невіглас викинув у полі буханці, у мене думка така: як для християнина, то це не по–божому і не по–людськи з точки зору економіки. Можна ж було не довести до того, щоб хліб зіпсувався, продати його вчасно за нижчою ціною — пенсіонери, яким зараз при їхніх мізерних статках доводиться рахувати кожну копійку, тільки подякували б. Або віддати в зоопарк — зробити добру справу.
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України (с. Жидичин Луцького району):
— Випадок, звісно, дикунський за своєю багатоликою сутністю. Моторошно стає від думки, що за убитим хлібом — цілі шари негативної інформації. Помимо дефіциту внутрішньої культури маємо свідчення і про неоправдане зростання цін на продукти першої необхідності, і про низьку купівельну спроможність споживача, і про господарську безпорадність виробників, котрі могли б просто дешевше реалізувати свій продукт перед закінченням відповідного терміну, і про домежне жлобство («Хоч сам не гам, а іншому не дам»!)…
На тлі тих гірких роздумів спливає жаске видиво з дитячих літ: напівзбожеволіла жебрачка-«брянська» зі сльозами на очах намагається запхати в рот своїй уже мертвій, опухлій з голоду, як і сама, дитині скибочку поданого мною хліба. А я, п’ятилітня, вірю, що малятко оживе, і біжу шукати ще одну скибочку — і теж плачу, бо не знаходжу: усе відкладене для «калхозніків» мамою (повстанською вдовою) за день уже роздалося…
І нехай у нинішній Україні украй збіднілий люд замість не купленого через дорожнечу хліба звик обходитися картопляним меню на сніданок–обід–вечерю, та скільки у світі голодних і на такий харч, а особливо на передбачену Богом (Він–бо родить для всіх!) власну скибочку серед тисяч і тисяч дотліваючих під волинським небом…То хто ж має відповісти за безбожний абсурд?! І — навздогін: а може (Господи, не дозволь!), то не просто випадок, а один із сигналів про духовну кризу часу…
Юрій СЕМЕНЮК, підгайцівський сільський голова (с. Підгайці Луцького району):
— Коли мені зателефонували з поліції та повідомили, що на території громади виявили сотні викинутих буханок хліба, я був шокований. Це неприпустимо, щоб у сучасному світі, де багато людей живуть на межі бідності, викидали хліб. Я одразу дав завдання старості Борохівського старостинського округу, аби вона з’ясувала усі подробиці, а головне — знайшла місце, де виявили зіпсовану продукцію.
Звісно, у справі крапку мають поставити правоохоронці, але ми провели внутрішнє розслідування і знаємо, хто це міг зробити і чому саме на тому закинутому хуторі з’явилася свіжовикопана яма. Схоже, протермінований хліб просто не встигли закопати. Сподіваємося, підприємство, продукція якого була знайдена на нашій території, з’ясує всі обставини та покарає винуватців.
Бліц провели Василь УЛІЦЬКИЙ, Тамара ТРОФИМЧУК, Олег КРИШТОФ, Катерина ЗУБЧУК, Аліна ВІТИНСЬКА, Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
