Коли в Голодомор помирала дитина, мама казала: «Слава тобі Господи, скінчилися її муки!»
У людей вже не було сліз, щоб плакати над невинно убієнними…
У 1980-х роках українська діаспора США та Канади провела першу конференцію, присвячену Голодомору. Страшні свідчення тих, хто вижив, змусили здригнутись багатьох. Про пережите в ті часи розповів і Михайло Гайдук із Чернігівщини, тоді вже понад 60-літній чоловік
Голод знищив половину села
Михайло Гайдук народився 1924 року в селі Браниця в родині хлібороба, який мав 15 гектарів землі. За словами чоловіка, коли розпочалася колективізація, батько відмовлявся вступати до колгоспу. То йому не давали господарювати і зламати морально. «Забирали всяку тяглову силу, забрали ту єдину корівчину, що мали. А ми тоді були малі, нам треба було молока, але прийшло якихось чоловік сім, наділи на роги мотузку і повели. Землю вони забрали раніше, але лишалася присадибна ділянка. А вже в 1932 році забрали і те», — каже Михайло Гайдук.
У 1929 році в село приїхали «25-тисячники» з Росії, які допомагали місцевим активістам «розкуркулювати» і «викачувати хліб» від селян. На двох-трьох «25-тисячників» було 50–60 місцевих активістів, залежно від величини села, пригадує Гайдук. Тих, хто намагався не допустити пограбування своєї родини, карали і «відправляли на Сибір» чи «на Урал», що для більшості означало дорогу на той світ. З усього села повернулися три особи — їм вдалося втекти звідти.
Ми тоді були малі, нам треба було молока, але прийшло якихось чоловік сім, наділи на роги корові мотузку і повели.
Восени 1932 року, в самий розпал голоду, «куркульську» родину позбавили останнього — викинули з власної хати на мороз. «Сам голова сільради Володимир Острянко схопив мене і виштовхав через двері у сніг», — розповідає Гайдук про найсильніший спогад свого дитинства. Тоді представники сільради не лише вигнали родину з двома маленькими дітьми на вулицю, а й виламали в хаті вікна, щоб вони не повернулися назад. Вікна віддали сусідам і наказали не повертати їх господарям під страхом того, що таке саме зроблять і сусідові з родиною. Але ті зглянулися над нещасними з дітьми і по черзі переховували їх у себе…
За його словами, за роки колективізації та Голодомору село зменшилося майже наполовину. Найстрашнішими на Чернігівщині були весняні місяці 1933 року — з березня по червень.
«Їли все, що росло»
«Тоді голодні люди, в яких відібрали всю їжу, споживали все, що могли знайти, але багато хто гинув від таких «харчів». «Їли все, що росло, — молоду конюшину, люцерну, молодий хміль, з якого пиво роблять, яблуневий та акацієвий цвіт, лободу, грубу гречану полову, яку товкли. Одна сусідська родина з’їла сім мішків гречаної полови, і багато людей в ній померло. Все, що могла побачити людина, все намагалася їсти, аби тільки втриматися на цьому світі. Довелося мені спробувати горобців, ворон, хом’яків, які на полях харчувалися зерном. Ми заливали воду у їхні нори, вони вискакували, ми їх ловили, вбивали, знімали шкіру і тим харчувалися. Але цього було обмаль, бо по полю ходили з відрами малі діти, які їх шукали, щоб піймати», — згадує Гайдук.
За його словами, собак і котів активісти перестріляли ще восени 1932 року. Коли селяни питали, чому вони так чинять, то їм сказали, що Червона армія потребує чобіт, які нібито робили з собачої шкіри. І лише пізніше люди зрозуміли, для чого усе це було.
Довелося мені їсти горобців, ворон, хом’яків, які на полях харчувалися зерном. Ми заливали воду у їхні нори, вони вискакували, ми їх ловили, вбивали, знімали шкіру і тим харчувалися. Але цього було обмаль...
Друге найбільше враження дитинства — це те, як його малою дитиною впіймали на колгоспному полі, коли він їв мак, і побили майже до смерті. «Я був малий і страшенно голодний. Тому пробрався до колгоспного маку — він ще навіть не цвів, а мав лише пуп’янки, які рвав і їв. Мене там піймали і збили так, що думали, що вже неживий. Але, на щастя, я пролежав там два дні, і коли пішов дощ, мене змочив, то я прийшов до тями. Тож не прийшов, а приліз до хати, але навіть мама не питала: «Де ти був, сину?», бо тоді дітьми ніхто не цікавився. Якщо дитина була голодна, то мати страждає від її мук. А якщо вона померла, то ненька каже: «Слава тобі Господи, скінчилися її муки!» Уже не було у людей сліз, щоб плакати над дітьми», — згадує він.
Іще одним страхітливим спогадом про Голодомор стала смерть найкращого друга дитинства — Михайла Бахмута, який був на три роки старший від Гайдука і помер у нього на очах. Їхня родина, каже Гайдук, не була багата, «лише якихось 4 гектари мали», але під «розкулачення» потрапляли і ті, хто не був маєтним, але просто не хотів іти до колгоспу. У час Голодомору хтось із сусідів сказав батькові, що бачив його сина у полі і що він там упав. Віднести хлопця до його хати знеможені селяни вже не могли — вони затягли його до найближчої і поклали на земляну підлогу. І в цей момент в господаря під лавою голодна дитина побачила три сирі картоплини. «Він схопив одну і почав гризти сирою. Він не з’їв її і до половини, і вмер», — згадує Гайдук, якому закостеніла рука його друга з надкушеною сирою картоплиною закарбувалася в пам’яті до кінця життя.
«У моїй родині померло чотири особи — материна сестра, якій було 24 роки, мамин батько, який мав 58, мамина мама, яка мала 56, і татів 27-річний брат. Їх поховали, як належить, на цвинтарі, крім татового брата, якого поховали у лісі. Бо він пішов по гриби, помер там, його знайшли через пару днів і не могли донести, то там і схоронили», — згадує Гайдук.
Страх перед радянською владою був такий сильний, що відвідати могилу дядька у лісі сім’я наважилася лише після того, як російська окупація змінилась німецькою.
Марія ЩУР, «Радіо Свобода»
