Щовесни крига зносить місток через Турію, а жителі Ставища його відбудовують, щоб діти пішли в… «президентську» школу

«Яким було наше село, найкраще розповість «німе кіно»

Їдемо сільською вулицею. То тут, то там — ​хати­пустки. Увагу привертає обійстя, де і стара забудова, й зовсім нова — ​дах уже під модною нині металочерепицею. Тішить думка: раз будуються люди, значить є у села майбутнє. А ось і господиня — ​Надія Ратнюк. Знайомимося з жінкою, що вже в поважних літах. Надія Іовівна, як виявилося, наша давня й віддана читачка, тож розмова відразу зав’язується тепла.

— От якби ви трохи раніш приїхали, — ​каже жінка. — ​А то я братові віддала касету, на якій життя нашого села 40–50 років тому. Виходець із Ставища Михайло Цимбалюк, якого доля занесла в Москву, любив приїжджати сюди зі своєю сім’єю. Він знімав дорогі йому з дитинства місця. Михайло все казав, що то «німе кіно». Ото ми й недавно дивилися. І бачили, яким то було село.

 

У Ставищі бригада була, що належала до качинського колгоспу («перш він мав назву «імені Дзержинського», а пізніш — «​імені Шевченка»). За селом були корівник, вівчарник, телятник.

— Людей жило багато — ​не те що тепер, — ​розповідає Надія Ратнюк, — ​але роботи всім вистачало. Мій чоловік шоферував. Я в ланці в основному трудилася, хіба інколи на фермі когось підміняла. Льон крепко запам’ятався, бо ж то скільки його попобрала! Як випадав мокрий рік, то це ж по коліна у воді ми його рвали. На руках, бувало, шкіра геть пооблазить. Тепер усі якісь розумніші — ​у рукавицях у поле йдуть. А тоді хто ті рукавиці знав?!

 

Як дивилася Надія Іовівна своє «німе кіно», то ніби заново переживала те, що випало на її долю. Шкода їй, що все так занепало, що «зараз, як вийдеш за село, то там, де були поля, хащі одні ростуть». Серце болить, що людей так поменшало — ​«одні, старші, повмирали, а молодь пороз’їжджалася».

«Я теж виїжджала в Ковель, і наша сім’я там навіть побудувалася, але скоро вернулася»

Троє дітей виростила з чоловіком і Надія Ратнюк. Але тільки наймолодша дочка Світлана живе у рідному селі. Ота новозбудована хата під металочерепицею на батьківському обійсті, що привернула увагу, — ​то і є помешкання молодої сім’ї Макарусів (таке прізвище жінки в заміжжі), в якій росте четверо синів. Коли мова зайшла про те, що не подалася Світлана кудись ближче до цивілізації, як багато хто із ровесників, то вона сказала:

— Ой, я теж виїжджала в Ковель, як вийшла заміж, і наша сім’я там навіть побудувалася, але скоро повернулася додому.

Виявляється, в 2007­му вийшла наша героїня заміж за хлопця із сусіднього села Датинь (село це вже на Ратнівщині, але до нього ближче, як до Качина, бо тільки річка Турія розділяє два населені пункти), і вирішили вони з чоловіком, що житимуть у місті залізничників. Дім там звели. А через два роки переїхали сюди. А чого ж так плани помінялися? З цього приводу жінка говорить:

 

— Бо чоловік їздив на маршрутці, яка йшла з Датиня. Ночувати йому треба було в селі, щоб вранці в рейс вирушати. Тому й прийняли таке рішення. Так, напевно, сталося, як мало статися. Перш жили в хаті з мамою. А потім і побудувалися. Новий 2021 рік уже в своєму будинку зустрічали. Багато хто дивувався з нас, коли ми тут залили фундамент під новобудову. Чому, мовляв, не в більших селах — ​Качині чи Датині? А ми вибрали Ставище. І тепер не шкодуємо, що покинули Ковель. Нам тут, на такому роздоллі, добре. І діти задоволені, про місто не хочуть і думати. А що до школи в Качин треба добиратися (у нас вже троє учнів), то з цим теж нема проблеми — ​шкільний автобус завезе й привезе.

Тим більш тішиться мати, що дочка залишилася в селі. Бо «що б тут робила сама» (вже 26 років, як вона овдовіла). Зять, як каже Надія Ратнюк, кличе в новий дім, де й кімната для неї передбачена. Але вона відмовляється, бо «в своїй хаті я собі пані». Щоб добре було жити в селі, то, ясно, треба трудитися. Сім’я Макарусів обробляє зо п’ять гектарів землі. У цьому році лише картоплі садили півтора гектара. Має подружжя всю необхідну техніку, яку вже й старші сини освоюють. У працьовитих батьків — ​такі ж і діти. Влітку по ягоди до лісу їздять, і як захотіли торік покупляти собі мобілки, то вже в мами й тата грошей не просили. А цьогоріч мотоцикл придбали. І вдома можна знайти, як заробити, якщо не лінуватися. У новій оселі Макарусів є все для того, щоб побут був налагоджений не гірш, як у місті.

«Багато порожніх хат у селі, але ніхто з рідні не продає — ​«нехай­но побудуть»

У розмові зі Світланою Макарусь довелося почути, що вона, як і її мати, — ​неабияка шанувальниця нашої газети. Тож коли дійшло до подальшого знайомства із Ставищем, то в її особі я вже мала доброго гіда. Жінка, яка дуже любить своє село, охоче розказувала й показувала, яке воно, бо ж то для репортажу в шанованій нею «Волині». Ми йшли сільською вулицею, й Світлана відразу коментувала:

— Отут — ​пустка і тут… Щоліта приїжджають сюди наші земляки із Луцька, Харкова… Нічого вже не тримають, городи не обробляють. Просто відпочивають на природі. Тож багато порожніх хат у селі, але ніхто з рідні їх не продає: «Нехай­но побудуть». Мовляв, що за старенькі будиночки вторгуєш, а так — ​все­таки збережена пам’ятка про батьків, дідів».

Що за старенькі будиночки вторгуєш, а так — ​все-таки збережена пам’ятка про батьків, дідів.

Звичайно, хочеться зустрітися зі старожилами. Ось тільки вибір невеликий (на жаль, відходять старші люди у засвіти). Йдемо до тітки Світлани Ганни Цимбалюк. Тим більш, що й привід для зустрічі був хороший — ​нинішньої осені святкувала жінка 85­річчя. І з Ганною Володимирівною ми говорили насамперед про цю поважну дату у її житті. Пригадала ювілярка, як свічки на торті гасила й загадувала, щоб діти й онуки були здорові, щоб їй до смерті на своїх ногах бути й клопоту нікому не завдавати.

— Наше село було колись людне, — ​пригадала, коли мова зайшла про минуле Ставища. — ​Молоді пороз’їжджалися, старші повмирали. Вже й ровесниць моїх нема. А що поробиш, коли годує жінка дітей, а як вони виростають, то роботи тут не мають. Як жити? І ми з чоловіком трьох дочок та сина виростили. А в Ставищі ніхто не залишився.

З печаллю повідала жінка, що недавно овдовіла:

— Удвох лучче жилося. Чоловік мій добрячий був, усе вмів зробити, не пив, не курив. Ще й на скрипці грав. Гляну тепер на його скрипку — ​плакати хочеться. Була в когось думка покласти інструмент у домовину. Але священник, який відспівував, сказав, що не треба цього робити: «Може, хто з онуків гратиме, то матиме таку гарну пам’ятку про дідуся». Може, якраз хтось у нього вдасться…

Ганна Володимирівна приносить з іншої кімнати ту старовинну скрипку, яка багато літ співала на весіллях, бережно тримає її в руках, а в очах жінки — ​смуток вперемішку з радістю, яку навіяв спомин про дорогу людину. Оскільки і в цій оселі живе, як з’ясувалося, ще одна шанувальниця «Волині», то й про це мова:

— Як то, щоб у хаті не було газети? Читаю, то врем’я проходить швидше, не так одиноко, та й знаю, що де робиться.

«Перед кожними виборами нам обіцяють новий міст, бо старий і надійний спалили ще у Другу світову»

— У нас школа початкова була, — ​розповіла під час екскурсії селом Світлана Макарусь. — ​А дванадцять років тому в її приміщенні, що вже стояло пусткою, ставищенці облаштували церковку. Трохи наколядували грошей, трохи гуртом скинулися — ​ікони купили, косметичний ремонт зробили. Періодично священник із Качина до нас приїжджає, слово Боже тут звучить… Наша односельчанка­активістка Надія Кобук ще й маленький хор організувала, яким і керує…

Тепер це єдине в селі громадське місце, де можуть зібратися люди, зокрема й ті, які колись освоювали тут буквар. А за Польщі тут грамоти вчилися їхні бабусі й дідусі. Закрили школу після того, як влітку
1997­го буревій біди наробив — ​геть дах розкрив. Приміщення накрили (держава виділила оперативно кошти на шифер), але за парти діти вже не сіли. Таким було рішення щодо так званого малокомплектного навчального закладу. Тим більш, що в сусідньому селі Датинь на Ратнівщині, де буря багато біди наробила, невдовзі збудували «президентську» школу — ​гарну, простору: таким було розпорядження тодішнього глави держави Леоніда Кучми, котрий після масштабної стихії побував на Волині.

— Мої троє школяриків і ще двоє з іншої сім’ї вчаться у Качині. Але оскільки до Датиня із Ставища справді дуже близько — ​село за Турією, то частина дітей з того кутка, що біля річки, добирається якраз у цю «президентську» школу, — ​розповідала Світлана Макарусь, коли ми їхали редакційним автомобілем на «той куток».

 Ось і примітивний дерев’яний місток, який служить для переправи через водну перепону. І потрібний він, виявляється, не лише школярам.

— Ми без Датиня, як без рук, — ​сказала моя попутниця. — ​Із цього села всі автобуси йдуть на Ратне, Луцьк… Нам всім треба туди йти. Навесні, в льодохід, крига зносить міст (якийсь час тільки човен може виручити), а люди знову будують. Так самотужки й вирішують свою проблему.

Кажуть, у Ставищі через Турію колись був надійний міст, але його спалили у Другу світову війну. І от за стільки літ (!) ні одна влада не прийшла місцевим мешканцям на допомогу. Що вже тепер говорити, коли в селі нема й шістдесяти мешканців? Була надія, за словами пані Світлани, на народного депутата Ігоря Єремєєва, який обіцяв збудувати міст, та помер він, і ставищенці залишилися наодинці зі своєю проблемою.

Про це ж говорила й багатодітна мати Людмила Савчук, п’ятеро синів і дочок якої ходять у Датинську школу, а один хлопчик, котрий у наступному році стане першокласником, — ​у підготовчу групу дитячого садка, що теж за річкою. Як з’ясувалося в розмові, Людмила свого часу вчилася в Луцьку на журналіста, практику в луцьких газетах проходила. Та от доля повернула по­іншому: заміж вийшла в своєму селі, у подружжя росте семеро дітей. Чи не шкодує, що залишилася у маленькому Ставищі, що мрія про журналістику не збулася? Запитала про це і почула у відповідь:

— Як можна про щось шкодувати, коли Бог дав стільки синів і дочок?

Вони і є смислом її життя.

… А мені з думки не йде, який то жах довелося пережити цій жінці у березні цього року, коли її восьмилітній син ледь не втопився в Турії. Хлопчика врятував рюкзачок, який дивом втримав його на поверхні, й течія не затягла під кригу. Такі ж школярики почули, як він кликав на допомогу, й устигли врятувати. Зрозуміле обурення багатодітної матері тим, що «поки виборча кампанія триває, то багато хто з кандитатів у депутати обіцяє збудувати у Ставищі міст, а потім, на жаль, прийшовши до влади, забуває про свої гарні обіцянки».

— Чула, — ​каже Людмила, — ​на Маневиччині понтонні мости­переправи будують. Вони надійніші, безпечніші, їх не треба щовесни відновлювати. Чому ж про нас, мешканців маленького села, ніхто не подбає?

Справді — ​чому?

 

 

 

  

Читайте також: Монумент «Батьківщина-мати» у Києві пропонують перетворити на статую Архістратига Михаїла.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.